Грегорі часом їздив з Імоджін та Блаунтом Блаунто-вою машиною, іноді вони запрошува'ли і місіс Скелтон або їздили без неї, в залежності від обставин,— оскільки Блаунт був поруч, це не мало значення; вони ніколи не їздили далеко, і до того ж, Грегорі та Блаунт завжди брали з собою зброю і були готові до всякої несподіванки чи сутички. Справа ця, очевидно, була рискована, але приятелі трохи підбадьорилися, бо досі їм щастило і до того ж, обом Імоджін дуже подобалась. Тепер, признавшись у своєму коханні до Грегорі, вона була з ним незвичайно привітна, а з Блаунтом весела й люб'язна, лагідно піддраз-нювала* його й 'називала сторожовим собакою. Блаунт дуже пишався тим, як спритно вони з Грегорі справ-ляіоться з усією цією історією. Не раз, навіть у присутності дівчини, він казав, що в цьому є спортивний інтерес, принадність азартної гри і що Імоджін їх не обдурить, а все це помагає весело проводити час, хоч, може, його власне життя і життя Грегорі чи принаймні їх репутацію поставлено на карту.
— Дій — ось моя порада,— усе казав Блаунт, захоплений подіями.— Хай вона як слід у тебе закохається. Добийся, щоб вона свідчила на твою користь. Спробуй дістати від неї справжні свідчення, написані чорним по
білому. Який це був би козир у виборчій кампанії, коли б уже тебе примусили з нього піти.
При всій своїй благодушності Блаунт був практичним і завбачливим політиком.
Але Грегорі не міг собі уявити, як він це зробить. Дуже вже вона йому подобалась. Ніколи не була вона такою чуйною, такою близькою до нього, як тепер. На прогулянці вони з Блаунтом стали глузувати з Імоджін, з її ролі в усій цій історії, питали, чи нема поблизу блакитної машини, чи розставлено по місцях садівників і кого сховано он за цим деревом або за тим будинком.
— Нащо вам марно з нами гаяти час, коли ви не зовсім підготувались? — казали вони.
Вона ставилась до всього поблажливо, навіть сміялася і в свою чергу глузувала з них.
— Стережіться! Он, бачите, йде шпигун!—вигукувала вона, побачивши торговця з візком чи наймита з тачкою.
Усе це починало скидатись на фарс, але Грегорі з Блаунтом вирішили, що в цьому фарсі є своя чарівність. Мабуть, вони так замучили її партнерів, що незабаром ті вийдуть з гри. В усякому разі, обидва на це надіялись.
Та тільки-но вони прийшли до висновку, що змова не така вже й страшна і, як видно, справа йде до кінця, а місіс Грегорі сповістила, що незабаром вона зможе повернутися, як раптом сталося щось несподіване. Якось увечері Блаунт, Грегорі та Імоджін поверталися з однієї із своїх прогулянок, які тёЬер не були такими тривалими, як раніш; вірний своєму правилу ні в якому разі не діяти за якоюсь твердо встановленою системою, яка дала б можливість їх ворогові підмітити і використати їхні звички, Блаунт минув головні ворота і виїхав на бічну доріжку, що вела до самотнього під'їзду, прикритого з обох боків високим живоплотом і пухнастими соснами. Вірні рішенню ніколи не розлучатись у таких обставинах, вони попростували слідом за Імоджін до дверей після того, як Блаунт замкнув машину, щоб її не вкрали під час його відсутності.
На східцях під'їзду вони трохи затримались, почали глузувати з Імоджін, що ось, мовляв, іще один вечір минув спокійно, тільки садівники, бідолашні, мабуть, замучились, ганяючись за ними до пізньої ночі і нишпорячи в темряві, та Імоджін заявила, що вона втомилася і їй час додому. Вона посміялася з їх самозадоволення.
— Ви обидва думаєте, що розумніших за вас нема? —
трохи втомлено усміхнулась вона.— Вам пішло б на користь, якби з вами обома що-небудь трапилося,— занадто вже ви розумні.
— Серйозно? — ледве стримуючи сміх, сказав Блаунт.— Ну, не варто з цього приводу влаштовувати .нічних конференцій. Нащо вам втрачати ранній сон?
А Грегорі додав:
— Далебі, Імоджін, у вас стільки роботи, ви повинні поберегти себе.
— Та замовчіть ви і йдіть додому,— засміялася вона, простуючи до дверей.
Але не пройшли вони і ста п'ятдесяти футів бічною тінистою доріжкою, як вона, задихавшись, наздогнала їх. Почувши її кроки, вони обернулись.
— Слухайте! — наблизившись, кокетливо сказала вона.— Мені так незручно вас турбувати, але хтось замкнув двері, і я не могла ні відчинити їх, ні достукатись. Може, хто-небудь з вас піде зі мною і допоможе?— І побачивши, що обидва повернули, вона додала:—Ах, правда. Я й забула. Ви ж ніколи не розлучаєтесь!
Блаунт пирхнув. Усміхнувся і Грегорі. Не можна було втриматись. Іноді все це виходило просто безглуздо,— ось як тепер, наприклад.
— Але уявіть собі,— пожартував Грегорі,— можливою двері так щільно зачинилися, що ми зможемо відчинити їх тільки з'єднаними зусиллями?
Побачивши, що Б^аунт справді ладен іти, він передумав.
— Мабуть, я й сам зможу відчинити двері. Не турбуйся цього разу. Однаково ж я йду додому,— додав він.
• Він подумав, що непогано було б побути з Імоджін сам на сам хоча б кілька хвилин...
Блаунт залишив їх, застережливо підморгнувши і весело побажавши їм на добраніч. За весь час спільного перебування в готелі вони ні разу не наважились так поводитись, але тепер, як видно, не було підстав турбуватися. Грегорі ніколи ще не почував такої близькості до Імоджін, як цього вечора. Вона здавалася особливо щирою, радісною, веселою. Вечір був душний, але приємний. Вони говорили про дрібниці, жартували, і йому захотілось побути з нею ще трохи. Вона якось увійшла в його життя й була таким милим товаришем, — чи йому просто так здавалося. Він узяв її під руку.
— А хороше було в Берклі,— сказав він, думаючи про готель, звідки вони щойно приїхали. — Красивий парк.;, і ця музика! Чудово, правда ж? (Вони там танцювали).
— Літо незабаром мине,— зітхнувши, сказала вона,— і мені доведеться повернутись додому. Як було б добре, якби воно ніколи не кінчалось. Мені хотілося б жити тут завжди, ось так, як тепер, разом з вами.— Вона спинилася, подивилась на верховіття дерев, глибоко зітхнула і простягнула перед собою руки.— Подивіться на цих світлячків,— промовила вона,— правда, вони чудесні? — Вона відступила на крок, стежачи за світлячками, що мигтіли серед дерев.
— Може, посидимо трохи? — запропонував він, коли вони підійшли до під'їзду.— Ще не пізно.