— Братва, сюди! — гаркнув вусатий.
Цілий десяток вершників, ламаючи пліт, вдерся у двір. Трах, дзень, хрусь! — тріщало в сінях і хаті; в одну мить все стало догори дном.
— Голодранці! Поживитися нічим!
— Тягни гітару!
— Рядно згодиться!
Поки одні потрошили хату, інші прощупували багнетами горище, сарайчик, погріб.
Вусатий витяг із-за діжки Валька.
— Це що за потвора?
Валько справді міг здивувати кого завгодно: він був... "дівчиною". Куценьке Лідине плаття, косинка поверх стриженої голови, на ногах отакенні чуні з автока-мери.
"Дівчина" була незграбна, вугласта — просто колода! А підборіддя яке — тверде, мужицьке. А руки — жилаві, волохаті.
Вусатий отетеріло дивився на "дівку".
— Братва! Перевертня знайшов! Мати поспішила рятувати сина.
— Облиште її! Корости наберетесь.
— Свербля-я-чка, — пропищала "дівка" і під ніс вусатому — струпуватий кулак (свинцем бідолаха натер; це. біль пекельний!).
— Тьху ти! — вусатий — рраз! — турнув чоботом коростяву і скоріше в сідло...
Вже тягли до машин першу "здобич". За коси волокли якусь жінку — по бур'янах, по грязюці, вона звивалась в руках жандармів і не кричала, а надривно зойкала. Цупили сивочубого діда, очевидно, непритомного, бо він, звісивши голову, мішком волочивоя за вершником. "Ма-а-амо!"— дибки стало волосся від вереску, що долинув аж із другого кінця села — то був голос самого відчаю.
Льонька почув якийсь шум у дворі Федоренка. Диви!.. Той же вусатий на коні гарцює. Періщить нагаєм пикатого старосту, аж піджак у того тріщить. Примовляє:
— Я тє покажу старосту! Я тє прикинусь, сволота! Два жандарми скрутили руки Швайці.
— Пан старший, пан гер! — Федоренко припав до чобіт Лінца. — Я ж свій, я староста... Ось, звольте, бомага... — і староста потряс папірцем. — За що ж мене, га?
Лінц гавкнув на власівця, і вусатий з явним незадоволенням відпустив Федоренка. Такого кабана вполював і маєш — пускай живого.
— Що, і це начальство? — вусатий показав нагаєм на Швайку.
— Хи-хи-хи, — облесливо захихикав староста. ("Не повірять, що управитель, ще й мене скрутять"...) — Що ви, пане, що ви? Хи-хи... симулянт.
— Не, слухайте сюди! — заборсався Швайка; його штовхнули обличчям у калюжу; скільки було старечих сил, вклав він у шийні м'язи, щоб повернути голову набік і глянути на старосту. — Христопродавець ти... іуда... Земля не прийме...
Запольованих стягли докупи і погнали з села.
Чавкали по грязюці розтоптані чуні, цвіркав ніздрюватий сніг під копитами. Важкі, ніби чавунні ноги не слухались Швайку, загрібали крижану воду, грузли. Швайка відчував, як на п'яти йому наступає кінь.
— Шнеллер, шнеллер! — вицьвохкувала нагайка.
Тупа байдужість до себе, до всього на світі скувала його. Перед ним хитнувся вітряк і, роздвоївшись, полетів у провалля; запахло відталим чорноземом і ніби перепрілим гноєм, і ще — тютюнцем. Оце б закурити...
■— Вста-а-ать!! Марш!
Аби не зв'язані руки, може, Швайка і встав би. А втім... чи надовго? Закурити б...
— Та-тах!
Коротка черга — і щось пекуче вп'ялося в Швайчине тіло. Закружляли, затанцювали білі метелики, завихрило перед очима... Різкий запах землі, прілого перегною... "Пробач, сира матінко. Даром топтав тебе... Прийми, пригорни свого пасинка"...
* * * ■
— Добривечір, сусіде!
Криворотько. Гриша хотів метнутись в кущі — не встиг. Поліцай прилип до берестка, причаївся; в темряві не видно, де він, а де стовбур дерева.
— Давненько не виділись. Я, Гришо, знав, що ти в селі. Думав, прийдеш, побалакаєм... Сусіди, аякже!.. Хоч би на свято заглянув.
В Грицька від нетерпіння змокріли долоні. Ліда чекає. І хлопці. Опівночі разом — у путь. До фронту... Спитав, аби не мовчати:
— Свято? Яке свято?
— Двадцять третє лютого. Забув? Під Нарвою і Псковом?
— День... армії?
— О, знаєш! Аякже! Така подія... То як — по ковточку? По-сусідськи, га?
"Куди він гне? — силкувався збагнути Грицько. — Може, затягує, своїх очікує? А там — Ліда й хлопці"...
Криворотько по-компанійськи взяв Хмельового під лікоть і повів до своєї хати.
— Ех, Гришо, Гришо! Розумний хлопець, а в людях... ні дідька не розумієшся. Ти бачиш що? — поліцейську форму. А суть?
Криворотько витягнув шию і — впритул щетиною до Гришиної щоки; гіркуватий дух тютюну і ще чогось — холодцю й ніби квашеної капусти — неприємно лоскотав хлопцеві ніздрі.
— Своїх, брате, своїх треба відрізняти, — гаряче, довірливо шепотів Криворотько хлопцеві на вухо. — Хочеш, скажу, і ти ахнеш?
Вони вже були в хаті, за столом. Знайома кімнатка, Лі-дина: тут стояла етажерка, отам висів портрет Шевченка... Але тхнуло чужим, неприємним... І гостро одгонило квашеною капустою, сморідом мерзлих буряків і самогону. Криворотько лівою рукою подавав тарілки, а правою— по-при-ятельськи підтримував Гришу за лікоть. Хмельовий уперше бачив так близько сусіда, і вразили його не хвороблива, зовсім неприродна видовжвність тіла Криворотька, не маленьке плоске обличчя, не вузький курячий лоб, а велика чорна бородавка під оком. Гриша весь час пильнував за нею: коли поліцай жував, бородавка підскакувала, то закриваючи, то відкриваючи око. Чомусь непереборно кортіло відщипнути отой рухливий наростень, бо він, як не дивно, заважав слухати. А Криворотько не вгавав:
— Ти розумний хлопець, помисли: чого поліцай Криворотько в ту ніч — пам'ятаєш, як ви звільнили краснопіль-ських? — кудись щез, мов його й не було. Взяв і покинув комору. І пальцем нікого не зачепив, хоч в управі кишки мені вимотали... Це тобі раз. А друге: чого не було облав на печери? В селі були — німцям поперек горла не станеш, а люди — в норах... Думаєш: дурень поліцай, нічого не знає... Ги-ги, все знає! Ото ж бо й є. Ну, і останнє... Та куди поспішати? Хильнемо! За двадцять третє!
"Хоче, щоб я розпустив язика. Отже, ковток. Тільки до
губ і назад... Смикнуть би його за бородавку... Справді, для чого покинув комору? І як вціліли "печерники", як ми всі вціліли, коли знав — виходить, знав! — поліцай? І богу й чорту служив? Щоб потім, коли наші прийдуть, врятувати шкуру?.."
— І останнє, Гришо. Знає твій ворог — ти ж мене за ворога щитаєш, — знає про земляночку в лісосмузі. Такий собі горбик, травичка. Колупни ■— а там і музика, і різні штучки, ті що стріляють. Правда? І збирались там хлопчики — Шумило, Зінько і хто ще?.. Дівчатка, здається, були?..