— Чорт! Не встигнемо! — скреготав зубами Шумило.
— Трактором треба! — підскочив до батька Володя.
— Він там, — тицьнув коваль на чорне поле. =— Згорів.
— Не згорів. Я оборав.
Люто глипнув коваль на сина, мовляв, не до жартів зараз, однак зиркнув на вигорілу ділянку: і справді, там, де стояв трактор з бочками пального, 'рудів незайманий п'ятачок — кругла цяточка, окантована свіжими борознами. Посеред п'ятачка — цілісінький трактор!
— Ти диви! — тільки й сказав батько і пришпорив свого коня; кінь бризнув піною й задки-задки в рівчак, далі од вогнища.
— Зав'яжи йому очі! — крикнув Шумило до сина.
Володька — раз! — аж полетіли ґудзики — здер із себе сорочку, накинув її жеребцеві на морду, зав'язав рукави на горлянці.
Коваль полоснув коня батогом і, припавши до його гриви, шугонув у диявольську пащу вогню; хитнулась багряна завіса і знов зімкнулась за спиною вершника.
— Пропав... — охнули люди.
— Карпа і вогонь боїться...
Володька прикипів очима до горбочка, за яким клекотіла пожежа. Десь там батько... Від чекання спікалася кров на губах. Серце, як дзвін, відбивало секунди. Та ось за розбурханим валом задирчав "Універсал".
— їде! "Коза" наша їде!
Ще хвилина — і цибата "коза" (так в селі називали верткий "Універсал") запетляла між острівками вогню. За трактором гналась вогненна хвиля, от-от накриє машину, злиже із сидіння зухвалого водія...
Та пізно — "Універсал", весело фиркнувши, вискочив на ріллю.
— Плуг опустіть! — крикнув Шумило, розмазуючи п'ятірнею сажу на присмалених щоках; на ньому тліла сорочка, і хтось обсипав коваля землею.
Шумило розвернув "Універсал", і перша борозна перетнула прохід. Гупали лопати, скреготали плуги, вгризаючись у кам'янисту твердь.
Вогонь шаленим ривком кинувся у горловину. Мов хижий звір, вигнув кудлату спину, дибки піднявся над степом... Зараз впаде на голови табунчанців...
'— Назад! На ріллю відходьте!
Загуло, завихрилось, вдарилось об землю полум'я — тільки дим та іскри полетіли за вітром. А на межі, замість вогняного валу, лишились купки попелу — ще свіжого, ще гарячого, з димком і духом горілої землі.
Як осколки пожежі, по цей бік зораної смуги, серед густого пирію, деінде схоплювались червоні язички. Та хлопці були насторожі — картузами, а то й голими п'ятками збивали, затоптували останніх "півнів".
І відразу стало тихо й німо в степу. Наче й не вирувала тут страшна вогненна буря.
Люди мовчки зібрались до гурту.
— Ну от і все... Хух! — видихнув хтось, як після важкої буденної роботи.
— А, чорт! — скубнув себе Шумило за обсмалений чуб (він уже сидів під трактором і з насолодою смоктав цигарку). — Пропав фасон! — І серйозно до Володьки: — Вогонь, брате, — сліпа сила: в добрих руках він життя, у злих — погибель.
Коло трактора товпилися всі, хто прибіг у поле.
— Пішла за вітром пшеничка, — жалкували. — Гектарів, мабуть, двадцять.
— І хто б то міг? Не саме ж зайнялось...
Володька, який був колгоспним об'їждчиком, винувато закліпав очима. Зранку до ночі не злазив з коня, гасав степом, стеріг колгоспне добро. А виходить — недогледів...
— Я бачив, їй-бо... їду отам, зирк — блиснув вогонь. І хтось у лісосмугу подався. Наче мужчина...
Загудів розтривожений натовп:
— Хіба мало наволочі...
— Он, кажуть, диверсантів у районі зловили.
— Диверсанти... А своїх немає хіба? Отих, що колгосп їм поперек горла.
— Еге ж, їм земелька й досі сниться...
У щілинку поміж людьми Володька нетерпляче глянув на свого коня, прив'язаного до тракторного колеса. Йому хотілося зараз же скочити на Орлика і рвонути в степ. Все ще стояла перед очима та спина, що, як тінь, прослизнула в лісосмугу. Тоді, коли спалахнула пожежа, він якось не звернув уваги на ту полохливу тінь, бо одна думка була: скоріше в село, підняти людей! Ще й з трактором провозився, доки оборав п'ятачок, де стояло пальне. А тепер ось почув розмови, весь напружився, злий і рішучий, — подався б4 у степ, кожний кущик і рівчак обнишпорив би, аби тільки знайти отого і притягти, як гадюку, на суд громади... Та
пізно! Шукай вітра в полі!.. І все-таки подався до коня, бо аж тіпались руки.
— Слухайте, — зупинив Володьку чийсь голос. — /V де старий Хміль? Він же сторож — чи як? — коло трактора?
— Те-е, сторож... Дома! Хропе під клунею.
— Он, бачите, козу послав... сторожувать. Табунчанці наче зараз лише уздріли Хмелеву Дуньку —
перелякану, з обсмаленим хвостом козу — і реготнули в один голос. Льонька, який намагався осідлати Дуньку, подумав, що з нього сміються — пурхнув за Вальчину спину.
"Справді, куди ж подівся сторож? — смутна підозра закралась у Володьчину душу. — Коло трактора не було, і на пожежу не прибіг. Невже так-таки спить? І камінь піднявся б..."
Відв'язав Орлика.
— Куди, сину? — спитав батько.
— Та... в степ. Робота ж...
— Додому давай. Перекусиш, помиєшся...
Шумило поклав праву руку на синове плече, лівою взяв коня за повідок, і вони пішли по високій ковилі. Люди мимоволі замилувалися ними: обоє високі, майже плече в плече, худоіцаві, по-циганськи загорілі, легкою ходою міряли степ і про щось збуджено говорили. Льоньці кортіло послухати, та незручно мозолити очі старшим. І Льонька з братом тупцював позаду.
До них підійшла Ліда. Від жароти у неї запали щоки, поруділо плаття. Сестра, спантеличено озираючись, розвела руками: "Десь гітару загубила... Не бачили, хлопці?" Валько тицьнув пальцем: "Он там, на дорозі лежить", і нетерпляче потяг Льоньку вбік. Коли одійшли від гурту, — коваль із сином, вже був далеко попереду, — Валько, наче сам до себе, сказав:
— Любить Шумило Володьку. Хоч і не батько.
— Як не батько? — одвісив губу Льонька. Малий аж присів, немов його вдруге оперезали батогом по жижках.— Як не батько?
— Не якай. Мовчи, ніби й не чув.
— Так вони ж..,
— Цить, кажу!.. Схожі — це правда. Бо коваль —— рідний брат Володьчиного батька.
2 В Близнець
17
Льонька боязко глянув на' Валька: він якось відразу змінився — по-старечому примружився, а очі стали глибокі-глибокі, дна їм не видно. Голос навіть не той — глухий, з льодком печалі.
— Вбили його батька. Давно, в тридцятому. Був пар-тієць. Повертався вночі додому. Ну, отам на кладці, проти контори і... Вранці знайшли... Мабуть, сокирою.