Мати враз пом'якшала, випросталась, наче скинула гору з пліч, але тривога не розтала в її очах.
— От і добре... Знайдемо куток. Скажи спасибі йому. Видать, не кам'яне серце... Лишайся, лишайся, донько, мо' підлікують. Назад в таку негоду — борони боже... Як же здо-ровля її? — це мати звернулась до німця і показала на дочку. Ліда благально зиркнула на лікаря, поспішила сама відповісти:
— Нічого, мамо. З легенями трошки... Запалення... Поки хлопці споряджували сани, — треба ж квартиру
шукати, — мати закутала Ліду, всадовила її на подушках. Замислена, зосереджена, Ліда дивилася в одну точку, ніби намагалася збагнути щось потаємне.
— Дивна людина, цей лікар, — тихо промовила вона. — Знаєте, що він мені сказав? "Бог створив, — каже, — людей для життя, а люди створили бога смерті". Я заперечила: не люди, а деспоти придумали війну. "Не знаю, — каже, — в політиці не розбираюсь. Знаю одне: мого сина Ебили в Росії, а вас хочуть погнати в Німеччину... З тою ж метою"...
Ліду взяла до себе незнайома тітка, що жила недалеко від лікарні.
До Табунчанського поверталися під вечір. Вітер стих,
■
підморожувало, і сани легко бігли по затверділому снігу. Льонька, який приповз у Компаніївку майже на колінах,, лиш тепер додивився, яка ж то краса довкола. Здається, ніколи не бачив степу таким казковим. Лунким надвечір'ям степ був як море — голубий-голубий. Навіть легенькі тіні од кучугур були голубі. Неначе вітер гнав хвилі, і враз вони зупинилися, застигли хрумкими, як скло, бурунами...
Люди в печерах
На ночівлю їх загнали у вугільний склад Кіровоградського пивзаводу. Склад був дерев'яний, без вікон, тіснуватий для двох сотень "мобілізованих". Коли очі призвичаїлись до темряви, Володька Шумило вигукнув хрипко: "Братці, ого! Про нас тут подбали. Гляньте, яка перина". І він простягся на підлозі, встеленій товстим шаром снігу.
Вони брели весь день — під конвоєм, по снігу. Наскрізь пронизував вітер, від утоми підгиналися ноги. Та тільки Шумило помічав, що хлопці похнюпилися, одразу брався розказувати потрісканими до крові губами то анекдоти, то якийсь епізод з життя діда Швайки. Грицько Хмельовий — вже за Компаніївкою він кульгав, бо приморозив ноги — той ще посміхався вряди-годи, а Зінько ніби й не чув вимучених дотепів свого товариша. Не та ситуація та й Михайло не такий, щоб його просто розворушити. Останню порцію Володьчиного гумору — про снігову перину — Зінько не міг проковтнути. Роздратовано буркнув:
— Кінчай, Володько!.. З Грицьком щось треба. Задубне... Шумило не образився, ні, хоч і дарма рикнув на нього
Михайло. Може, саме тому Володька одбувався смішком, що хотів заглушити в собі тривогу за долю Грицька; він ще на півдорозі помітив: у Гриші розповзлися черевики, підошви хляпали й загрібали сніг. А йти їм, мабуть, не день і не два...
— Пробирайтесь в куток! — сказав Шумило і перший став проштовхуватися між людьми; хлопці й дівчата неквапливо, як бджоли на морозі, лаштували собі нари на ночівлю. В темряві Шумило намацав ящик, посадив на нього "капітана", потім чиркнув запальничкою й звелів:
— Скидай, друже, взувачку!
Грицькові ноги стали фіолетові, ніби їх облили чо;.милом. І такі набряклі, такі товсті, як подушки.
— Ну й ну! — похитав головою Володька. — Закинь, друже, свої черевики. Закутаємо твої п'яти, прямо скажу — ахілесові п'яти, закутаємо онучами, мотузком обв'яжемо, будеш завтра, як лялечка... Хоч на парад.
Поки Шумило натирав салом Грицькові ноги, Зінько витяг з торби сухі онучі; їх було мало, роздер вишиту матір'ю полотняну сорочку.
— Хлопці, — зіщулився "капітан", — як же так? Вийду, наче опудало...
Дам зараз! — визвірився Михайло. — Жених! Сва-
таться їде!.. Пристанеш в дорозі — застрелять, і твій
фасон — під хвіст собачий...
Грицька морозило, і, щоб зігріти його, хлопці притислись до товариша. І так сиділи купкою, спина до спини, прислухаючись, як свистить вітер в щілинах, як сипе на голови пороша, як рипить сніг за стіною — то, мабуть, круг вугільного складу ходили вартові.
Вдень, коли їх гнали без перепочинку, здавалося: аби присісти хоча б на мить — провалився б одразу в солодкий дрімотливий спокій. А зараз сон відлетів геть, в голові роїлися думи, душу обсідали тривоги. Що завтра? Знов попереду мелькатимуть чиїсь закаблуки, вони то грузнутимуть у снігу, то підніматимуться-,— і так без кінця; позаду — обвітрені роти, важке сопіння; а збоку — поліцаї на конях, і над колоною пронизливе: "Дайо-о-ош! Патяні-і-ісь!.." А потім — товарна станція, вагони, гуркіт коліс... і почнеться те, про що й думати не хочеться. Щоб не думати, хлопці завели тиху розмову. "Вчора забігав до Ліди, — хрипко почав Гриша. ■— Було пізно, мабуть, десята година вечора, а в хаті — нікого. їй-право злякався. Пусто. Стою під дверима, чогось жду, а чого — сам не знаю"... Грицько замовк, ніби прислухається до скрипу за дірявою стіною. "Дивлюсь, — каже далі, — іде її мати з хлопцями. Сани тягнуть. "В Ком-паніївці Ліда", — сумно хитає мати головою. Я їм нічого, а сам навпростець — в Компаніївку. До ранку, думаю, туди й назад змотаюсь. Знайшов Ліду. Вона страшна, хлопці. Зчорніла. Спочатку не пізнала мене. Потім спитала: котра година? Вже на другу повернуло, кажу. Ліда стріпнулась — од болю. Ніч для мене — прокляття, говорить. Вночі ми провели батька. І тепер... ну, вона згадала про тебе, Володю, і про тебе, Михаиле... Тяжко їй буде одній..."
Стих Грицько, і ще настирливіше засичав вітер між дош-
ками. Кожна щілина обзивалась по-своєму: одна — гула
по-джмелиному сердито, друга — пищала мишачим голо-
ском, третя — відлунювала далеким-далеким передзвоном.
Похоронна пісня заколисувала, навіювала сон, а могильний
холод мертвив вже немовби чуже тіло. "Я буду не я, — бур-
мотів Володька, коли не придумаю щось для порятунку
ваших душ. А тепер — нічичирк... Шумило думає", — і Шумило тієї ж миті захропів.
Ранком їх вишикували перед складом, розбили, так би мовити, по поліцайських кущах: табунчанських окремо, краснопільських, бобринецьких, компаніївських — теж окремо... А були тут невільники з усіх південних сіл Кіровоград-щини. Почалась довга й нудна процедура — облік робочої сили, яку направляли до німецької імперії.