— Валику, що з тобою?
— Та... порізав.
— Боженько! Як же ти? Приклади подорожника...
— Єрунда, заживе, як на сіркові, — і Валько, щоб не тривожити матір, стукнув кулаком по замотаному пальцю, — мовляв, дрібниця! І з ножем пішов у двір чистить викопані буряки.
— Як тільки мати повернула за хлів, Валько гукснув братові:
— Льонь! Там на печі вишні сушаться. Принеси, які сиріші.
Через хвилину його рука була закривавлена по саглий лікоть.
— А ти сходи до котка, — сказав Валько, — змотай трохи кабеля і потри вишнями. Дивись, щоб кісточок не було. Скумекав?
Зуде зроблено! — козирнув Льонька,
Отже, лишилося тільки пояснити унтер-офіцерові, як сталося нещастя. Виглядаючи мотоцикліста, Валько сидів на призьбі, дув на вишневу кров і жалібно скиглив. Льонька навіть позаздрив братові: талант! Грає, чортяка, :мов справжній артист!
Коли біля двору запахкотів мотоцикл, Валько підвів
поранену руку і скорчив гримасу мученика. А німець?.. Він
гепнув об землю порожнім котком, його ніздрі хижо здриг-
нулися. *
— У-у-у! Руські швайн! — фашист чоботом ударив хлопця під груди; Валько підлетів, наче сніп, і розплатався на землі. ф
— М-а-мо! — несамовито крикнув Льонька і, зігнувшись, упав німцю під ноги; щось чиркнуло його по зубах, але він міцно вп'явся руками в халяви. Німець, звіріючи, тріпнув ногою, — Льонька полетів у калюжу. Запінений вояка кинув у коляску коток, крутнув рулем, і машина з ревом вискочила на вулицю.
Все це діялось у гарячці, коли немає ні страху, ні відчуття болю; лиш по хвилині-другій Льоня ворухнув задерев'янілим язиком — щось солоне в роті... кров. Глянув на Валька. Лежить весь пом'ятий, в грязюці, а обличчя біле-біле, як полотно.
Зціпивши зуби, брат сів, обвів каламутним поглядом двір:
— Поїхав гад?
— Поїхав.
Раптом із-за хліва вигулькнула мати. Певно, почула Льоньчин крик. Бідна матінка! Як вона бігла на гору — аж дух їй забило.
— Синочки! Що з вами?!
Притисла Вальчину голову до грудей, судорожно провела пальцями по обличчю.
— Сироти мої горьовані! Чого ж не позвали? Я пельку роздерла б йому, собаці!..
Вже давно стемніло, вже пора було спати, а Валько усе блукав по саду. Він кипів, він не знаходив собі місця. Досі ніхто — ні батько, ні мати, ні старша сестра — навіть пальцем не чіпали його. Бо й не було за що. Він ніколи не кривив душею, не відмовлявся від найтяжчої роботи, не просив собі чогось зайвого. І от якийсь приблуда по-звірячому побив його.
— Ви ще заплачете гіркими сльозами! — погрожував Валько кулаком у темінь осінньої ночі.
Льонька впав на ліжко і швидко заснув. Чи то снилось йому, чи справді так було: ніби хтось приходив до них опівночі, глухо гомонів під вікном, потім щось загупало у дворі й стихло,
Десь над ранок до нього під ковдру шурхнув Валько; його мокрий чуб пахнув чомусь річковим мулом і жабуринням...
# * * *
Сліпа, совина ніч впала на степ.
Володька, раз у раз потрапляючи у калюжі, брів до Ліди. В густій непроглядній мряці Поліщуківський "ковчег" вигинався горбатою скиртою соломи. Володька тричі постукав у шибку. Тихенько рипнули двері, на порозі стала Ассоль (і між собою хлопці так називали Л іду).
Шумило щось буркнув замість привітання. Він аж кипів од злості.
— Я накажу твого!.. Я просто не візьму його з собою!
— Кого це твого?
— А того, хто про зорі тобі торочить! ■ — Грея?
— Спасибі, догадалася! 1
— Не гарячкуй. Що скоїлося?..
Ситуація справді була серйозна. Сам Федоренко роздзвонив по селу, що німецька частина, яка стояла в Табун-чанському, вирушає завтра на фронт. Як затримати ворога? Хоч на два, на три дні...
Зараз, під час осінніх дощів, піднялася вода на річці й ставку. Добре було б перекрити вночі водоспуск — греблю до ранку розмило б. Майже ніякого риску: стихійне лихо, що поробиш!
Саме про це мав розмову з Володею Тарас Іванович, колишній керівник шкільного авіагуртка, той, кого Ліда таємниче називала старшим другом. Тарас Іванович попередив: дивіться, хлопці, щоб ані звуку!
Та Грицько розпорядився по-своєму:
— Влаштуємо фріцам фейерверк. Вибухівку закладемо і...
Розказуючи про довгу й даремну суперечку з Грицьком, Володька аж трусився од злості:
— Теж мені... піротехнік!
— Гриша... Не може бути! — не вірилось Ліді. Влаштовувати вибух і де? Під носом у німців? Це ж себе і невин-ниэ^юдей загубити! Он як фашисти розправились з дружиною діда Гарби після пам'ятної події в грушевому саду: забили стару й немічну дошками в хаті, облили бензином і селян зігнали дивитись на жахливу розправу. Семена, онука діда Гарби, довго шукали німці, та, видно, хтось пожалів сироту, заховав. А то б і його...
Хіба Грицько не розуміє?
Пригадалася Ліді давня суперечка, коли Хмельовий запально вигукував: "Багнетами на багнети!" Всі люди як люди — ходять дорогами, на те вони й протоптані, а він серед білого дня крадеться городами, наче навмисне приверта до себе увагу. Клоун! Корчить із себе підпільника.
Щось зле, холодне підбурювало дівчину зараз же, в цю мить, знайти Грицька і кинути йому в обличчя образливі, але справедливі слова: досить, капітане, дурощів! Хочеш гратися в цяцьки, іди від нас геть!.. Вона б сказала йому, ох, сказала б, та зараз було не до розмов.
— Що ж, — рішуче промовила Ліда, — доведеться просто не брати Грицька.
— А я хіба панькався б з ним? Мало нас...
— Як то мало? А я, а Зінько?.. Ну, коли треба, Валька візьмемо...
— Валька? — скептично пхикнув Шумило. — Зелений ще. А раптом...
Ліда. так відрубала йому, що Володька подавився на слові.
— Добре, пішли! — махнув рукою.
Валько не спав; крутився од болю на лежанці, а темрява гупала в скроні, як отой кований чобіт, яким бив його озвірілий німець. Хлопець, здається, тільки й чекав тієї миті, коли його покличе сестра. Нашвидку одягнув піджачок, ступив у мокрі черевики і пішов за Лідою.
Сіялася мжичка, хлюпотіла вода під ногами. Темрява була така — хоч в око стрель. Валько підтюпцем біг за старшими; в грудях його, немов каменюка, засіла важка й холодна лють до очкастого унтера. Найліпше було б, міркував хлопець, прив'язати гранату до мотоцикла, можна так: саму гранату закопати в землю, а шнурок від запалу прикріпить до колеса. Хай німець лише торкнеться... Вибух! То вибухає гнівом Вальчине серце, димом спливає вимріяна помста, і знов, і знов збурюються думки: "А можна було б ще й так"...