— Де вас носить?.. Совість би мали.
Хлопці скоріше беруться за роботу, щоб якось загладити свою вину. їм соромно перед матір'ю, вічною трудівницею, з темними, як сама земля, зашкарублими руками, соромно перед Лідою, що так рано похмурніла, схудла, ніби висохла на сонці.
Хрумкотить під лопатою коріння, дзенькає відро, а Ліда стиха ділиться сільськими новинами. Федоренка призначили
5 В. Близнеиь
65
старостою села, а Швайку управителем, ну, ніби завгоспом. Тільки спеклося "начальство", а вже й бричку собі завело і нагайку... "І нагайку? Не може бути!" — "Зараз все може бути, хлопчики. Ось годину чи дві тому гасав Федоренко з Швайкою на бричці попід хатами — худобу переписували. І в нас були. Мати питає: "Що тобі треба, Федоренку?" А він п'яно: "Така-сяка... більшовицька... який я тобі Федоренко? Я па-ан староста!" Словом, корову й свиню записали, наказали матері курей у хлів зібрати, всіх перещупали. Двом півникам голови скрутили і — в бричку. Регочуть: "На закуску буде!.." У погріб лазили і на горище. Пригрозив Федоренко нагайкою: "Щоб вся худоба на місці була. Пропаде курча — головою поплатитесь!.."
Ліда обірвала розмову, підвела голову: у двір на зеленій бричці влетів... Федоренко. Чого це він знову приперся?
Староста махнув матері нагайкою:
— Гей, така-сяка... Пан комендант викликають! Будеш за своїх вилупків отвічать!
Хлопці чекали всього. Могла прибігти Ліщинська, могли схопити їх німці і під конвоєм повести в село... А що їхню маму покличуть — про це зовсім не думали. І тепер стояли перед нею, як злодюжки, закляклі, втупивши очі в землю.
— Хлопці... — у Ліди здригнулись куточки сухих зашерхлих губ. — Що ви накоїли?
— Нічого. Ну...
— Ну, трохи... по пиці...
— Та отому ж... Адику.
— Гадику... Цуцику німецькому...
— Тс-с-с! — сердито тріпнула віями Ліда. — Зараз і камінь чує.
Мати не сказала ані слова. Кинула лопату і важкою ходою пішла з городу.
— Ей, ти, скоріше! — прикрикнув Федоренко; вйокнувши на гарячих коней, староста повернув бричку і поцокотів новенькими колесами вздовж вулиці. Слідом за ним поснувала й мати. Маленька, згорблена, вона загубилася в хмарах сизої куряви...
В кудлатих овечих шубах виповзали із берега вечірні сутінки, замерехтіли перші зорі, а мати все не поверталася. Тривога за неньку звела дітей докупи. Вони притислись одне до одного, як осиротілі курчата, і вперше відчули, що немає такої сили, яка б розлучила їх. Не сердито, а журливо докоряла своїм братам Ліда за дурне "геройство"... "Ну, уявіть собі, хлопчики, — говорила вона, — зібралися ми втрьох... не втрьох навіть, хай пристануть ще Грицько й Володька, зібрались ми і до німців з кулаками: "Ми вас та ми вам!" Що з того вийде? Чесонуть по нас з автомата — і кінець. Ні, кулаками їх не візьмеш. Отак Чіпка хотів боротися (Хто такий Чіпка? Дам книгу, почитаєте... Пропаща сила)... Ні, хлопчики, треба хитро, треба так, щоб вони, гади, і не здогадувались, звідки воно береться..."
Ще довго говорила сестра, не все й зрозумів Льонька, але одне затямив добре: не лізь, хлопче, як сліпе теля в яму, будь обережний і хитрий, бо німець — не такий вже й дурень; коли сам, а коли й руками таких виродків, як Федоренко та Ліщинська, буде душити нас.
...Мати повернулась додому пізно. Не могла затамувати біль, не могла стримати сльози. Такої наруги вона ще не знала.
Чорнорота прилюдно назвала її злодійкою. її, чесну трудівницю, яка все життя вчила дітей: "Лучче своє латане, чим чуже хватане"...
Мати не застала коменданта — він спішно виїхав кудись. Зустріла її Ліщинська. Запінившись, кляла на все село, погрожувала згноїти разом із сім'єю. Обступили люди, дивувалися: що тут стряслося? А вона, чорнорота, верзла страшне. Буцімто Поліщуки побили її дитину і... украли годинник. Ліщинська аж тіпалася од злості:
— Завтра принеси годинник, а то хату спалю і попіл розвію! Щоб не смерділо вами!..
Черствий хліб застрявав у горлі обох братів. Аби мати лаяла їх, було б легше. Ні, вона й не згадала навіть, що оці двійко, її неслухняні діти, приносять стільки горя. Серце її боліло лише за одне: "Чи довго ще? Чи довго іуди плюватимуть в душі людей?.."
— Нічого, і на вовка знайдеться управа, — похмуро буркнув Валько, вкладаючись спати.
А Льонька, забувши про Лідині застереження, у думках пригрозив Адику: "Ну, почекай, гадику! Ти ще наплачешся!"
* * *
Притулившись до братового плеча, Льонька почав засинати. За день так накрутився на спеці, що в голові бамкали дзвони, плутались гарячкові думки. Чомусь згадалися слова Адика: "Німці прогнали ваших уже аж до Уралу..." — "Брешеш, кривий цуцику!" — рвонувся до Ліщинського. Хоч Льонька й не був красномовним, але в думках умів завзято сперечатися. Так, він умів постояти за правду і зараз, пробившись грудьми крізь натовп, виголошував на сільському майдані запальну промову: "Бреше, кривий! — кидав розлючені слова. — Ось повернуться наші, заткнуть йому пельку!" І дійсно, за селом майнуло багряне знамено, загукали гармати. Нараз задеренчали в хаті шибки. "Хто там?" — тихо озвалася Ліда. "Це я, відчиніть..." Клацнув замок, почувся уривчастий голос Гриші: "Діда Гарбу вбили!"
З Валька й Льоньки сон як рукою зняло.
— Діда Гарбу вбили! — сказав Грицько уже в хаті. — З Володькою бачили. Це страшне було, страшне.
...Останнім часом дід Гарба ходив мовчазний і похмурий, як степ восени. З-під кошлатих надбрівок поглядав на грушевий сад, куди німці затягли артилерійську батарею. Міцно, до хрускоту в пальцях стискував сухий держак сапи. Про що він думав? Що згадував? Може, в думках, крізь туман років повертався до "берегів своєї молодості? Кіннота Будьонного. Шаленні атаки, пісня вітрів, свист гарячих щабель... Міцно впивалися пальці в сухий берестяний держак.
Заходило сонце. Він стояв коло хати — важкий, нерухомий, наче сіра кам'яна брила. Тільки очі були живі — дві незгасні жарини в глибоких ямах. Він дивився в сад. Німці рили під грушами траншеї. І ніби чув старий, як тріщать жили дерев, як стікає янтарна кров по гілках. А потім дзенькнули сокири. Холодна сталь вдарила діда Гарбу в серце. Ворог рубав не груші, ні, ворог рубав під корінь його життя — бо то він шумів зеленим листом, то він дарував людям свої плоди.