"Ти українець?" — спитав мене перекладач.
"Українець",— відповідаю, бо я ж таки з малих літ жив в українському селі, мову знаю добре.
"Скажи "кукурудза". Скажи "паляниця".
Я Ці слова вимовляю немовби на екзамені. Тоді він мене питає: "Як твоє прізвище?"
"Завидюк Микола Васильович".
Поговорив він ще трохи зі мною, дізнався, що я повертаюся з окопів, іду в Новосілки. Перевірив по карті, які села є по сусідству. Все я розказав йому точно. Відпустили вони мене. Розшукав дочку, і пішли ми з нею далі. Прибули до рідного села.
Люди як дізналися, що ми з дочкою повернулися, несуть хто молока глечик, хто хлібину чи шмат сала. Раді мені. Адже в цьому селі не було жодної сім'ї, якій би я не шив чобіт.
"Ми,— кажуть,— думали, що тебе вже, Якове Ісайовичу, і живого' немає".
А я живий, і Дорочка при мені. Дістав я свої інструменти і почав працювати. І ось трапився в мене такий випадок.
При відступі бійці Червоної Армії заховали зброю, гранати, патрони. Знайшлася лиха людина, яка повідомила про це німців. Але вони не відважились відкопувати самі... Раптом заміновано? Викликали до себе старосту, питають: "Є в селі юде?" — "Є!"
А нас у селі тільки двоє євреїв лишилось — я та ще один каліка.
Взяли вони нас, дали нам у руки лопати, показали те місце, де треба копати землю, а самі відійшли подальше і звідти стежать за нами.
Я зрозумів, у чому справа. Смерті не боявся, але страшно мені залишати Дорочку. Адже вона тоді була ще зовсім молоденька.
Почали ми копати. Бачу, стоїть, моє дитя за кущем, дивиться на мене. Обличчя бліде, очиці горять тривожно. Я хочу їй крикнути: "Втікай, мовляв, донечко, сховайся де-небудь, поки німці вийдуть з села".
Боюся її викрити, а в самого серце так і завмирає. Відкопали ми яму, знайшли там заіржавілі негодящі патрони, кілька гранат. Я думаю: "Зараз німці це все заберуть, а нас тут же розстріляють. Адже яма вже є".
Стою, жду смерті.,. Але й на цей раз підвезло. Німці пішли, а до мене підбіг поліцай.
"Ходімо, Якове, староста тебе требує".
"Навіщо,— думаю,— я потрібний старості? Ну як же мені не везе. З однієї біди вискочиш, а в другу потрапляєш. Не до добра це все. Навіщо?.. Ну, навіщо я йому потрібний?"
Приходимо. Староста дивиться на мене: "Боїшся?"
"Боюсь",— кажу.
"А ти не бійся. Мені потрібний майстер".
Я тоді подумав: "Пошию йому чоботи, а тоді він повезе мене в німецьку комендатуру, і там буде мені капут!"
Але що я міг робити? Я людина підневільна, хотів жити для моєї Дорочки. Почав шити чоботи. Якось приходить до мене Гаврило Мохоїд. Він зараз теж у нашому загоні з своєю дочкою. Приходить, значить, і так по секрету повідомляє: "Ми, Якове Ісайовичу, тепер будемо жити... Є добрі вісті".
"Які? — питаюся, а в грудях навіть жарко стало.— Які вісті? Говори швидше".
"У наших краях об'явилися партизани... І якщо ти згодний, можна сьогодні вночі зустрітися з ними в хаті Кондра-тенка".
"Що ж я робитиму? Роки не ті... Не приймуть мене партизани... Та й не сам же я — дочка зі мною",— пояснюю йому, а Гав-рило Мохоїд сміється: "Дивак ти, Якове. Адже я з ними вже зв'язок тримаю. їм потрібний такий чоловік, як ти. Воювати тобі, може, й не доведеться, старий ти для такого діла, а ось чоботи шити та лагодити взуття — це дуже їм потрібно. Майстра вони шукають, а майстрів нема. Подумай".
Мені ще думати? Та тут і думати нема чого. Це для нас з Дорочкою був би порятунок.
Діждалися ми ночі, прийщли до хати Кондратенка, а там уже нас ждали партизани.
"Колодки є? Інструменти маєш?"
"Що за питання? Все маю. На те я майстер".
...Партизани врятували нам життя. Як ви гадаєте, можу я отаке не цінувати? Я це навіть дуже добре ціную...
Гей, Степане!.. Чуєш, Степане? — гукнув він, несподівано обриваючи розповідь, бо побачив партизана-мінера, який проходив повз його майстерню в розбитих чоботях.— Лаяти тебе нікому. А йди-но сюди, йди!..
— Що скажете, Якове Ісайовичу?
— Що я скажу? Ай-я-яй!..— скрушно похитував майстер головою, оглядаючи правий чобіт, на якому майже зовсім одірвалася підошва.— Хто ж ходить у таких чоботях? Чи, може, не знаєш, де моя майстерня?
— Нічого,— байдуже махнув рукою боєць.— Ще тримається... Ходити можна. Цієї ночі з диверсії повертались, то я в темряві напоровся на пеньок.
— Скидай, голубе мій, скидай... Наказую! — і заметушився, шукаючи потрібну колодку й ставлячи біля себе консервну банку з кленовими гвіздочками.
Підкорився мінер і, пихкаючи й червоніючи, почав роззувати драний чобіт.
МІНЕРИ
Курені. Стіл на чотирьох стовпчиках, укопаних в землю. За столом на дерев'яних лавах сидять мінери — все народ молодий, веселий та хоробрий. Це їхні руки пускають під укіс ворожі ешелони. Це від їхніх мін злітають в повітря залізничні й шосейні мости, вибухають склади, автомашини, млини, залізничні станції.
Ми вдивляємося в мужні обличчя простих, часом навіть соромливих юнаків. Таких хлопців до війни можна було бачити в тихий літній вечір на вулиці, де бринькала балалайка чи вигравала гармонія, де ждали на них молоді вродливі дівчата. Вулиця тоді оживала від пісень і танців. Не один юнак, проводжаючи з гулянки свою кохану, ніжно брав її за руку, дивився в очі, голубив... І якою ж короткою здавалась їм обом літня ніч! Уже й півні кричать зорю, і стелеться над річкою туман, і займається на сході новий день, а вони, молодята, ще не наговорилися, ще не намилувалися одне одним...
І ось ті хлопці наче переродилися тепер, ставши грізними воїнами, перед якими тремтить ворог. Змужнілі в небезпеках і боях, загартовані суворим партизанським життям, вони сидять зараз перед нами, скромні, прості, рідні, а їхній командир Микола Іванович Михайленко розповідає про бойові діла:
— Першу операцію ми провели на залізниці Київ — Коростень. Було тоді нас тільки п'ятеро: я, Василь Есауленко, Дмитро Редя, покійний Олексій Сенчурин та Михайло Шевцов — кашоваром він зараз у другій роті. Ну, а ми знаємо: пустити ешелон під укіс буває не так уже й легко. Цілу добу вели ми розвідку, перевіряли, які поїзди йдуть, скільки їх, чи велика охорона, чи добрий підхід до колії. Все нам треба знати. Лежимо. Ходять патрулі. Ми їх добре бачимо. Вибрали момент, коли вони заґавились, і поставили міну.