Червонувата рідина з гострим запахом грушевої есенції з'явилась на столі.
— Може, отруєна?
Налили чайну ложечку, запалили — горить, як справжній спирт, але пити його першим ніхто не наважувався.
— Покликати б лікаря Федорова, хай аналіз зробить. *
— Нащо нам лікар,— озвався ординарець Сабурова Степан Лесін,— давайте, я попробую.
Налили йому чверть склянки есенції, розбавили цддою. Випив Степан Микитович. Захопило йому дух, на очах виступили сльози. Всі напружено стежили за ним.
— Ну як? — допитувались.— Дуже пече? Та закуси чим-не-будь.— Потягнулося до нього одразу кілька догідливих рук. Хто шмат сала йому тиче, хто солоний огірок.
Степан, не закушуючи нічим і не випускаючи з рук склянки, крякнув, подивився на Сабурова і несподівано сказав:
— Щось я не добрав. Ану, налийте ще трошки.
Всі засміялись. Знову випив він і знову перехопило йому дух. Степан на диво швидко сп'янів. Болю ніякого в животі не почував, а на розпитування командирів тільки посміхався й добро-душливо говорив:
— Ну, пече трошки... пече, як звичайно спирт. Можна пробувати.
Очі в нього стали одразу веселими.
— Ми, сибіряки,— хвалився він,— все можемо.
"Пробу" таким чином було взято, і червонувату рідину з гострим, але приємним запахом груші наливали в склянки, щедро розбавляючи водою.
Коли всі трошки охмеліли, хтось з командирів, звертаючись до Сабурова, сказав:
— А ви знаєте, товаришу генерал, коли ви проїжджали повз городи, з картопляної огудини могли вас підстрелити поліцаї. Адже вони розбіглися, як миші, і по хатах, і по городах. Не всіх же ми переловили.
— Могли, звичайно, підстрелити,— погоджується Олександр Миколайович,— та побоялися. І кіннотників наших побоялися. Навіщо накликати їм на себе смерть, безпечніше тихенько пересидіти в огудині. Заячі душі! Що про них говорити? Краще вип'ємо за нашу перемогу!
Увечері біля вогнищ партизани співали пісні. Музиканти грали на гітарах і мандолінах, групами збирались біля патефонів, слухаючи знайомі і незнайомі пластинки. А з-за лісу підводився ще більше ущерблений місяць, і бліде світло його, мов льняне полотно, лягло непорушною доріжкою через усю широчінь ріки.
Жалібно кричав у гущавині лісу пугач.
ТРОХИМ ГОДУНКО
Змахнувши руками, кинувся з човна й поринув у воду комісар Богатир. Полетіли бризки, розійшлися хвилясті кола на поверхні, а його все нема й нема. Може, потрапив десь на корчастий пеньок, може, заплутався в густих водоростях і, ке маючи змоги виринути, захлинувся там?
Ми тривожно спостерігаємо за річкою. І ось далеко від берега нарешті виринув він з води і поплив за течією, розсікаючи м'язистими руками прозору воду.
— Холодна? — питають в нього з берега партизани.
Після купання комісар сів біля нашого куреня і розповів нам про колишнього командира Сарненського загону Трохима Годун-ка, уродженця села Бересті, Домбровицького району:
— Ми з Сабуровим чули про цього воїна, чули про виняткову хоробрість, але ні Олександр, ні я і в вічі його не бачили, І ось надходять до нас недобрі чутки: Трохим Годунко забив двох парашутистів.
"Поїдь,— каже мені Сабуров,— довідайся, в чому справа. Хай Годунко з'явиться до мене".
Мені самому цікаво познайомитися з Годунком, і я вирушив у дорогу. Командував він невеличким загоном, який складався з 59 чоловік. Хлопці в нього завзяті. За командира свого, як то кажуть, полізуть у вогонь і в воду. Любили його дуже.
Приїхав я в один загін, довідуюсь: недалеко звідси в лісі живе в курені Годунко. Але тут, у загоні, куди я прибув, помітив незнайомих мені людей. Питаю командира: "Що за люди в тебе?"
"Не знаю. Мають якесь секретне завдання, а що за секретне завдання — не говорять".
Я викликав їх до себе: "Хто ви?"
А вони нахабно мені відповідають: "Так собі люди, та і все". "Чого прибули сюди?" "Не скажемо".
"Скажете",— попередив їх суворо.
І я дізнався, з якого вони з'єднання та що вони полюють на Трохима Годунка, маючи завдання його забити. Я наказав їм негайно ж виїхати з табору, повідомити свого командира, що Трохимом Годунком займаємося ми з Сабуровим. І коли він дійсно в чомусь винен, то нікуди не втече від нашої кари.
Люди ці виїхали, а я послав чоловіка сказати, щоб Трохим негайно з'явився до мене. Жду годину, жду дві, три — не приходить. Знову посилаю до нього зв'язківця. Той повертається й доповідає мені: "Годунко не вірить, що його запрошує комісар. Він хоче спочатку надіслати свою людину перевірити, чи його не одурюють?"
Дійсно, через якийсь час приходить довірений. Поговорили ми з ним. Я кажу: "Передай Годункові, що я маю доручення від Сабурова і мушу обов'язково побачитись з ним сьогодні ж".
Нарешті з'явився й сам. Погляд очей бистрий, недовірливий.
"Сідай, Трохиме,— кажу йому по-дружньому,— давно тебе жду. Сідай".
Він сів. За поясом револьвер. Руки з нього не приймає. Отак і держиться за рукоятку, готовий до всього. Я кажу: "Годунко, мені треба уточнити одну справу...— І я помітив, як він одразу нашорошився, став стежити за кожним моїм рухом.— Чи правда, що ти забив радянських парашутистів?"
"Забив,— відповідає він і дивиться на мене.— Тільки чому ви кажете — радянських, коли парашутистів скинули німці? З націоналістами вони діяли заодно, допомагали їм, шкодили нам, партизанам. Точно знаю. Перевірив сам, тоді запросив їх до себе в гості, почастував горілкою, а потім за столом... убив обох".
"А чи правду кажуть про тебе, що ти з націоналістами тримаєш зв'язок..."
"Брешуть. Брат мій, це так, плутається з ними, мене кликав. Не пішов я — не моя то дорога. А я знаю: темні люди полюють за мною, мов за звіром, думають — гріх я на душу взяв... парашутистів отих. Ніхто не спитав: за що я їх... Оце ти, комісар, перший... Підстерігають мене, вбити хотять, але я тобі скажу: "Не дамся!"
"Ніхто за тобою не стежить",— заспокоюю його, але він заперечує: "Ти не знаєш, комісар. Я серцем чую — стежать за мною. У цьому загоні є такі люди".
"Уже нема. Я їх відправив звідси".
"Не брешеш, комісар?"
"Ні, не брешу".
Але я по очах бачив, що він мені не вірить. "Ти, комісар, вчора приїхав, а я ніч не спав, все думав: чого ти тут? І досі не знаю. Ти мені скажи правду". "Скажу. Завдання маю до тебе від Сабурова". Він здивувався.