А Валя — та навіть нічого не сказала, тільки заплакала гірко. їх обох повісили німці в Житомирі. Мене поки що не займали, але я знала: буде й мені кінець. Рано чи пізно, а буде. І тоді вирішила втікати. Втекла я так. Погнали нас дошки прибирати і розчищати сніг. Я намітила собі штабель біля паркана. Зі мною ще був хлопчик років чотирнадцяти. Він приносив їжу нашим полоненим, а його німці піймали, посадили в тюрму.
"Хлопче,— кажу я йому,— я втікатиму звідси". "А я?"
"І ти втікай".
"А куди ж? Там вартовий, і там вартовий. Хіба через паркан? А як стрілятимуть та уб'ють? Боязно. Може, мене й так випустять".
Я вибрала хвилину, коли нікого з варти поблизу не було, і майнула через паркан. А сніг з того боку глибокий. Провалююсь. Падаю. Пострілів нема. Мабуть, не помітили. Добралась я до Києва, але жити в тітки було небезпечно, і тоді вирішила пробиватися до Хінельських лісів. Дорогою разів зо три мене спиняли, а я все відбріхувалась та йшла далі. І таки розшукала партизанів. На посту тоді стояв Володя Морока. Забрав він мене, як підозрілу, направив до головного штабу Сабурова. Все я розказала. Хто я, звідки, чого прийшла сюди. Лишили мене в загоні. А оце недавнечко я з Житомира повернулась. У розвідку туди ходила. У Житомирі зараз тільки й розмов, що про якогось партизанського командира К. Начебто з'явилася в однім селі бричка, а в бричці тій пап, добре одягнений, па козлах кучер сидить. Полинула чутка: прибув французький журналіст. І печуть для нього, і смажать. Староста не знає, що й приготувати гостеві... А гість напився, наївся, взяв продуктів з собою повну бричку та й виїхав з села; старості лишив пакет. "Розпечатаєш,— каже,— через годину..."
Як розпечатав, а там записка: "Спасибі за добрий прийом та гостювання. Командир партизанського загону К.".
Староста з переляку забіг хтозпа й куди. Щось днів зо три його не було.
Розповідають ще й таке.
На станції Турчинці об'явився генерал; супроводжують його п'ять офіцерів. Німецькі солдати їм козиряють, а хтось з поліцаїв упізнав "генерала" та й каже: "Це той партизан К.".
Солдати заперечують: "Ніхт, це наш пан".
Роздивився "генерал", де вогневі точки стоять, а вночі налетів, розгромив гарнізон, перебив до біса німців. Говорять, що він знає шість чи навіть сім іноземних мов. З'являється завжди несподівано то в Житомирі, то навіть у Києві.
Розказувала мені одна киянка, в якої я ночувала, про цього товариша К. Начебто прийшли його люди серед білого дня до банку, дали чек, дістали багато грошей. А коли мали вже сідати в машину, написали записку й приліпили на дверях банку:
"Спасибі вам, що підтримуєте партизанів".
Німці після цього випадку повісили об'яву: "Той, хто доставить живого чи мертвого партизанського командира, одержить 6000 карбованців грошима і сорок гектарів землі". А командир К. на тій об'яві дописав:
"Якщо німець або поліцай мене спіймає, то він буде у мене в полоні, і я дам йому землі тільки два метри".
Зараз на Житомирщині діє багато партизанів, а самого командира К. ніхто не бачив. Може, й нема такого чоловіка на світі, а на німців саме ім'я його наганяє жах!
ВТІКАЧ З НІМЕЧЧИНИ
Я зустрівся з ним у партизанському загоні, яким командував майор Іванов. Тінь від старого дуба падала на нас обох. У білій сорочці сидів переді мною учитель-білорус Іван Степанович Галієнко. Йому двадцять п'ять років, але виглядав він старішим за свої літа. Непокірний русявий чуб спадав на високе чоло. Обличчя бліде. Під очима лягли передчасні зморшки. І навіть тоді, коли він посміхався, очі його не ставали веселішими.
— Це трапилося в ніч на перше вересня,— почав свою розповідь Василь Степанович.— Ми знали: ще тиждень, ну два протягнемо. Смерть неминуча. Або помремо з голоду, або нас повбивають німці. Вихід єдиний — утікати. Так вирішив не тільки я. Так вирішили тисячі людей, що опинилися за колючим дротом. Ніколи не забуду тієї ночі. Тьма. Дощ. Вітер. Німці по нас стріляють, а ми йдемо. Падають убиті, падають поранені, а ми йдемо. Щось страшне було в цій ході тисяч приречених людей. Навіть солдати не витримали цього видовища й порозбігалися. А ми, як тільки вийшли за ворота табору, розбрелися одразу хто куди. Я з групою товаришів подався до Карчев-ських лісів, бо до нас дійшла чутка, що там діють партизани. Але добратися туди не пощастило. Нас дорогою піймали. І таких, як ми, зібралося вже двісті сорок душ. Тоді німці всіх нас поставили під кулемети. Дехто з полонених каже:
"Хай стріляють. Все одно пропадати. Краще смерть, аніж знову німецький табір".
Знайшлося серед нас сорок чоловік, що вмирати не хотіли, а хотіли жити та мститися німцям. І ось, коли мав уже застрочити кулемет, ми раптом зірвалися й побігли. Правда, врятувалося нас тільки одинадцять. Я пройшов тоді через Пінськ, побував у Марлінських хуторах. Там попросився в одну хату переночувати, а того й не знав, що випадково потрапив до таємного агента поліції. Тільки задрімав, коли чую: "Вставай! Руки вгору!" — і почали мене бити. Праве око одразу запливло кров'ю. Повели до Давид-Городка в тюрму, звідти перевели до Століна, потім до Мозиря. Везли мене й через моє рідне село Скригалівку. Прийшов батько, сестри, родичі, плачуть, просять, щоб дозволили їм хоч переговорити зі мною,— не дозволили. Згодом відправили мене до Житомира, а потім одібрали нас п'ятдесят чоловік, посадовили в товарний вагон, замкнули двері й повезли, мов худобу, до Німеччини в табір Харленхаузен. Направили мене на соляний завод працювати біля машини. Були серед робітників наші білоруси, росіяни, українці, поляки, були французи, бельгійці. Французи жили трохи краще і часом допомагали нам хлібом. Хліб передавали обережно, бо коли б це помітив вартовий, француз міг би сісти під арешт на голодний пайок.
Життя каторжне! Я весь час думаю, як же вирватися звідси? Гляну: паркан високий, а зверху на ньому ще й колючий дріт. Думаю: "Все одно втікатиму, бо іншого виходу нема".
І коли вартовий відлучився кудись, я в ту ж мить помчав до паркана. Порвав на собі одежу, подряпав руки, тіло, але я на волі. Важко навіть передати словами хвилювання й радість. Я швидко побіг до лісу. Цілу ніч блукав, а вдень побачив мене хлопчина. Я трохи знаю німецьку мову і попросив у нього попоїсти. Він нічого мені не відповів, а одразу помчав до села. І ось, бачу, біжить звідти юрба цивільних німців. Я — втікати, вони за мною. Піймав мене німець немолодий, але дужий. Почали ми з ним битися. Довго я не давався. А потім ще двоє підбігли, накинулись на мене, звалили, зв'язали мені руки, передали властям, а ті направили до карального табору смертників.