Загони вирушили в бій.
— Надеждо, тобі сьогодні буде робота. Всі причандали в санітарній сумці? Нічого не забула? Надежда в мене справний ординарець. Я за нею, мов за кам'яною горою,— хвалився комбат перед товаришами.—Якщо поранять, вона мене з бою витягне. Правда ж, витягнеш? От, бач, хмурить бровенята, сердиться. Та хіба мене куля зачепить? — говорив він, добродушно посміхаючись.— Куля мене боїться. Після бою ми ще по чарці горілки вип'ємо та заспіваємо з Жоржем "За Сибіром сонце сходить" або — "Ой гук, мати, гук". Чуєш, Жорж, що я кажу?— звернувся він до комісара Богатиря.— Давно з тобою пісень не співав.
Батальйон Павла Реви першим підійшов до Храпуня. З лісу, де спинились командири, було добре видно сільські вулиці.
В білих маскхалатах ходили по них німці, підпалюючи стріхи.
— Гади, знищать село. Треба поспішати!
Комбат дав своїм ротам наказ займати вигідні позиції, звідки вже по сигналу артилерії повести рішучу атаку на німців.
— А ти, Надеждо, біля артилеристів будь, допомагатимеш їм підносити снаряди.
— Єсть! — козирнула по-військовому медсестра і пішла до гармати.
— Картузов! — гукнув Павло Рева командирові артилерійської групи.— Чуєш, Картузов, дай біглим вогнем разочків сім.
Як тільки озвалася гармата, в ту ж мить із засідки сипонули по ній німці з кулемета.
Надія Бугрик побачила Павла Реву па відкритій галявинці. В грудях у неї похололо.
Він ішов на весь зріст, не вклоняючись кулям, що дзьобали навколо нього сніг.
— Свиридов! — гукав він до іншого командира.— Давай свою роту в обхід, давай швидше!
З дерева впала гілочка, а там одірвався шмат кори, майже поруч з комбатом ліг на снігу виразний слід кулеметної черги.
— Павлушо, пригнись! — тривожно закричала до нього Надія Бугрик. Він почув її голос, обернувся до неї, заспокоїв:
— Не бійся, Надеждо, мене ніяка куля...— і одразу впав навзнак, розкинувши руки. "Забитий",— майнула в Надії думка, тупий біль пройняв серце, потемніло в очах. Почула одинокий крик якогось партизана:
— Комбата... Комбата вбито!
— Ой!—застогнала Надія, немов ворожа куля пронизала і їй груди. Зробилося в них одразу гаряче й тісно. Та це було тільки дві-три секунди. Забуваючи про небезпеку, зірвалася з місця й помчала до Реви, нестримна в своєму рішучому і владному пориві.
Навколо неї сичали кулі. Хтось з артилеристів кликав її назад, та хіба була в світі сила, крім смерті, яка спинила б зараз дівчину? Вона нічого не чула, нічого не бачила перед собою, крім нього, комбата, що лежав на снігу.
— Павлушо!—скрикнула не своїм голосом, припавши до нього.— Павлушо! Товаришу комбат!..
Він глянув в її перелякані очі, спокійно сказав:
— Надеждо, це вже все... Я вбитий...
— Неправда! — закричала медсестра, відчуваючи, як знову серце їй заливає гаряча хвиля.— Неправда... Я зараз перев'яжу. Ми врятуємо тебе... ти житимеш... Ти мусиш жити!..
У неї тремтіли руки. Обличчя зробилося бліде, в очах світилися тривога і страх. Хотілося чимось заспокоїти, втішити її, але він мовчав, тільки стежив, як поралась вона біля його смертельної рани.
Підбігли бійці:
— Товаришу комбат, вже подавили кулеметний вогонь... Прямою наводкою Картузов як бахнув...
— До канави перенесіть його,— звернулася до них медсестра,— там буде безпечніше.
— Не треба, хлопці... Я сам...— і він підвівся на ноги, пройшов невелику відстань, сів на сніг.
— Оце завдав я тобі клопоту.
Надія, лишивши біля нього партизанів, сама, грузнучи в снігу, помчала до кулеметників.
— Машин, коня давай!.. Швидше коня... комбата поранено. Все робилося швидко. Ось уже й кінь примчав. Знову біля
пораненого схилилася медсестра.
— Надеждо, візьми мій автомат, маузер візьми, карту. Німецький візок був для нього малим. І тоді під'їхав сюди
їздовий Подолян. Його коні були запряжені в сани-гринджоли.
— Сідайте, товаришу комбат... Я швидко вас доставлю, куди треба.
— Хлопці, тримайтеся,— звернувся командир до своїх бійців.— Аеродром мусить бути в наших руках! Бийте їх, гадів! А я, мабуть, поїду. Хай підлатають мені живіт. Надеждо, ти залишайся, гляди, ще когось поранять, перев'язку зробиш.
— Є санітари... Перев'яжуть без мене... Я їду з тобою... Я мушу їхати... Може, в дорозі доведеться підбинтувати.— І вона, сівши біля пораненого, сказала: — У Дроздин... до хірурга Федорова... Швидше!
Коні помчали риссю.
Павло Рева не міг лежати. Час од часу він підводився й ставав на коліна.
— Отак, Надеждо, мені краще.
Та рана боліла нестерпно. Він швидко втомлювався і лягав знову горілиць.
— Погано? Дуже погано? — допитувалась медсестра, спостерігаючи за найменшим його рухом.
— Нічого. Все буде гаразд.
Він дивився на неї. Він бачив, як в очах її виступали чисті, зворушливі, нестримні сльози, що їх вона не приховувала.
— Не плач. Я кріпкий. Ти мене ще не знаєш... Виживу, яка б там рана не була, виживу...
Він подивився в небо, вкрите обложними сірими хмарами, а потім несподівано заспівав:
Не плачь, мой друг,
Слезы портят ресницы,
Не к лицу тебе грустный вид.
— Не треба...
— От бачиш, Надеждо, я навіть співаю. Ще й воюватиму. Ще я фріцам за мою рану віддячу.
Починало смеркати, коли в'їхали вони до села Дроздина. Біля одного з дворів стояла група бійців.
— Його поранено? — спитали вони в Надії Бугрик, побачивши комбата, який лежав на санях блідий, з заплющеними очима.
— В живіт...— ледве вимовила медсестра і попрохала їздового Подоляна: — Швидше везіть!.. Швидше, йому погано.
Нарешті коні спинилися біля хатини, де жив хірург Федоров. Напружуючи сили, Павло Рева підвівся на санях.
— Бачиш, Олександре Миколайовичу, то других до тебе направляв, а тепер і сам потрапив.
— Нічого. Зараз огляну рану та, може, одразу й до операції приступимо. Беріть його.
Потягнулись було до комбата руки бійців, але він сказав:
— Ви вже вважаєте мене якимсь інвалідом... у мене ще є сили. Сам я... або ось ми з Надеждою вдвох,— і він, спираючись на її плече, встав із саней, зайшов до хати.
— Мені, Олександре Миколайовичу, треба дещо тобі сказати.— І коли всі вийшли, зустрілись погляди пораненого і хірурга.
— Друже мій, не крийся від мене. Я знаю: рана моя смертельна і вже на світі мені не жити. Ну, а ти, як хочеш... Хіба для свого лікарського обов'язку, щоб була совість чиста... Роби операцію. Мені тепер однаково.