Велику допомогу подавали партизанам створені з місцевого населення групи самооборони. Звідси в основному черпали собі поповнення загони. Прибували також бійці і командири з оточення.
До Брянських лісів згодом підійшли невеличкі загони партизанів Харківщини.
Кожний з них діяв окремо, і тому добитися значних результатів вони не змогли. Командири загонів вирішили зустрітися, щоб спільно обговорити цілий ряд пекучих питань. На роз'їзді Нерусі відбулася ця знаменна зустріч. Радист Олександр Хабло зв'язався по радіо з начальником Штабу українського партизанського руху товаришем Строкачем. З ним розмовляв Сабу-ров і про свої переговори поінформував тут же командирів та комісарів. Одностайно було ухвалено: об'єднати невеличкі загони в один. Командиром цього загону обрали Олександра Сабурова, а комісаром — Захара Богатиря.
ПАРТИЗАНСЬКА РОЗВІДНИЦЯ
Я зустрівся з нею в Києві на початку березня 1948 року. Про сміливу розвідницю Кеніну Марію Іванівну я вже чув не раз у тилу ворога, і мені, звичайно, хотілося, щоб вона докладніше розповіла про себе, про бойових друзів і про недавнє героїчне минуле.
— Не знаю, з чого й починати,— сказала Марія Іванівна, трохи ніяковіючи.— До війни я працювала вчителькою у містечку Суземці. Евакуюватись не змогла. Мій чоловік, батько і старша сестра були вже в армії. Я подумала: "Хіба ж можна спокійно дивитися на злочинства, розбій, грабіжництво німецьких окупантів?" Есесівська частина вступила й до нашого села. Розмістилася по хатах. Не минули й нас. Дізнались, що я вчителька і як звати, а тоді: "Маруса, варі каша! Маруса, варі сюпе!"
Кидають мені під ноги брудну білизну: "Вашен!"
Щоб я прала. Мати моя ту білизну забирає, говорить: "Та я сама виперу. Я вам і каші наварю".
Ні, таки виривають у неї з рук своє лахміття, щоб тільки я прала.
"Маруса, вашен... Маруса, варі каша!" — і погрожують зброєю.
Почалися в селі арешти, розстріли. Та хіба тільки в нашому селі? У Трубчевську фашисти заарештували кілька тисяч чоловік, загнали їх у сараї й живцем спалили. А в Суземці зібрали сотні жінок з дітьми, кинули за колючий дріт на холод, на голод... У селах так само хапають активістів, палять їхні хати. Народ утікає до лісу, а там німецькі засідки зустрічають людей кулями, нацьковують на них вівчарок.
А вже як есесівські частини пройшли далі, я віддала свою дочку мамі на догляд, а сама вирішила шукати партизанів. Вперше зустрілася з ними в листопаді сорок першого року. Глянула на них — зарослі, худі, погано одягнені. У того зовсім драні чоботи, а той у старих черевиках, а третій дістав онучі, перев'язав їх мотузкою, взувся в приношені личаки — так і ходить.
Тут я познайомилась з Пилипом Стрільцем. Молодий стрункий лейтенант у військовій формі. Перед війною він вчився в Київській школі зв'язку. В Брянських лісах був поранений, і хто знає, чи лишився б живий, якби не його друг військовий фельдшер Приходько. Він виніс Стрільця з поля бою. Якась жінка, рискуючи життям, дала їм притулок. Фельдшер лікував і доглядав лейтенанта. А як той уже став на ноги, вирішили пробиватися до фронту. Тільки де ж той фронт?
Натерпілись у дорозі і голоду, і холоду. Ночували в лісах, і ярах, і в полі. Не раз зустрічалися з патрулями. Постріли... Ракети... Собаки... Ночі безсонні, щоденна тривога...
Повернулися хлопці туди, звідки вийшли, і тут зустрілися з сабуровцями...
Я кажу партизанам: "У мене є зброя, яку підібрала після боїв, є до неї й патрони".
"Ввечері,— каже Сабуров,— ми прийдемо до тебе. А щоб не було ніякої підозри, побуваємо й в інших хатах".
Настав вечір. Заходять всі юрбою.
"Ну, показуй свої "гостинці"".
Олександр Миколайович як побачив зброю — дуже зрадів. "Хочеш з нами тримати зв'язок?" "Для того й розшукувала вас".
"Якщо так,— добре! Тільки знай, Марусе, робота в тебе буде небезпечна... І в розвідку ходитимеш, і в боях перев'язуватимеш рани. Чи все продумала? Чи готова ти до боротьби? Адже тебе можуть схопити вороги, можуть катувати, можуть і розстріляти. А в тебе мала дитина, мати. Подумай".
"Не маленька. Знаю, куди йду".
Тут же Сабуров дав мені перше завдання: розвідати на станції Зерново розташування ворожої частини, її озброєння, вогневі точки, підходи до них, кількість живої сили.
Зерново — це маленька станція на магістралі Київ — Москва. Щодня сюди прибували вагони з боєприпасами, бензином... Все це перевантажувалось на автомашини, бо через річку Неру-су було висаджено міст, і відправлялось у напрямі Москви.
"Підеш у розвідку не сама,— каже Сабуров.— Буде в тебе напарник, бідовий хлопчина".
"Хто такий?".
"Васька Волчков".
"З посьолку Заводського?"
"Ти його знаєш? От і добре. Хай вам щастить".
Пішли ми з Ваською до станції. Він з гітарою примостився на лаві й почав грати німецькі пісеньки та вальси, що їх вивчав у школі перед війною. Оточили пас люди. Підійшли й німці, слухають. Тоді один з них, оглядаючи мене, запитує: "Хто така?"
"Ця дівчина? — перепитує Васька й спокійно відповідає: — Моя сестра".
"Дозвольте з вашою сестрою познайомитись".
Почалися танці па пероні, а потім німці запросили нас до караульного приміщення — трохи обігрітись. Нам цього тільки й треба. Той німець, що, знайомлячись зі мною, назвався Августом, налив мені чаю.
"Ви місцева жителька?"
"Ні, оце прийшла до поїзда, їду до хутора Михайлівського".
Я п'ю чай, а сама розглядаю непомітно приміщення. Стоять чотири кулемети. "Скільки ж тут содатів? — думаю собі.— Спробую дізнатись".
"Кімнатка маленька... Мабуть, тісно вам?"
"А нас тут небагато, всього вісімнадцять чоловік".
Звертаюся до Августа: "Мій брат хоче їсти. Може, і його почастуєте чаєм?"
Глянув німець на Ваську.
"Хай спочатку попрацює. Треба бочки розвантажувати".
"Це можна",— відразу погодився мій напарник, бо цікаво ж знати, що в них?
Пішов Васька, скотив кілька штук, дізнався — в бочках бензин.
Почастували і його німці чаєм, ще хлібину дали нам у дорогу. Ми й пішли.
Я ще тоді не знала, що в бараці знову збунтувався Пилип Стрілець.
"Наші під Москвою,— каже,— б'ються, а ми тут без діла сидимо та ждемо з моря погоди".
"Зрозумій, Пилипе,— заперечує йому Іван Федоров.— Це ж не армія. Тут немає ні тилу, ні фронтів. Нема артилерії, танків, які тебе підтримають. Нічого цього нема. А воювати треба. Розумієш—треба!"