Пішов я. Заходимо в хату. Альошка ще зовсім молодий, може, років сімнадцяти, а його брат Павка ще молодший.
Хлопці вислухали Анатольку, глянули па мене, тоді Альошка взяв сокиру, підійшов до кутка, лезом підійняв мостину, і я побачив тайничок. Альошка дістав з нього три невеликі фанерні дощечки, склав їх, дав мені шнур з навушниками, і я почув передачу з Москви... Ви можете уявити, яка то була радість! Ще про цього ж Ваську...
Незабаром вдруге я зустрівся з ним. Був при цьому вже й Богатир. Був і Пашкевич.
Богатир, як глянув на Ваську, розсміявся:
— Що це за архаровець?
А на Васьці червоне кашне, чоботи гармошкою, на них звисають добре випрасувані штани. Потилиця виголена, і тільки на маківці лишився хвацький чуб. І такою, знаєте, ходою, наче в нього ноги покалічені, підходить він до мене. Очі нахабні...
Пашкевич глянув на нього й каже:
— Знаєш, Олександре, з цього хлопця може бути непоганий розвідник.
А Васька привітався, пройшовся перед нами, мов бувалий франт, і, раптово зупинившись, нахабно запитав:
— Що? Малахольпий? — і почав перебирати пальцями кашне, оглядаючи свої чоботи.— Трохи є. Тільки таких малахоль-них фріци всерйоз приймають, вважають за своїх. Вже перевірено. То я оце тренуюсь, може, колись знадобиться".
З Ваською Волчковим ми ще зустрінемось в подальших розділах, а зараз мені хотілося б згадати ще про одну людину, чиє ім'я не раз вимовлялося з пошаною біля вечірніх партизанських кострів. Та більш докладно повідав про нього народові у тій же книзі сам командир з'єднання генерал Сабуров:
"Ще з одним розвідником довелося мати справу. Цікава людина. Про нього мені розповів наш господар Григорій Іванович Кривенко. "Є,— каже,— у мене один хлопчина — Васька Буровихін. Тямущий. Бував у Суземці і якось хвалився: "Коли б дали мені трьох чоловік, я б усіх суземських верховодів перебив би за ніч". Ти, Сабуров, командир, поговори з Ваською Буровихіним. Життя в нього незвичайне, це правда, але я вже придивився... Наш хлопець".
Я, звичайно, зацікавився ним і запросив до себе в гості. І ось одного дня входить Буровихін. Йому років за тридцять. Відкрите, красиве, мужнє обличчя. Над великими чорними очима густі брови. Приношена командирська шинель побувала, як то кажуть, у бувальцях. Така сама вигоріла під сонцем пілотка. Він помітно хвилюється, але говорить зовні спокійно, поволі, намагаючись не пропустити нічого істотного, і в той же час коротко, стисло, лаконічно...
...Народився в 1907 році в бідній селянській родині під Са-рептою, на Волзі. Дванадцятирічним хлопцем залишився сиротою. Пішов наймитувати в сім'ю заможних німецьких колоністів Шульців і навчився вільно розмовляти німецькою мовою. Місцева комсомольська організація допомогла йому вирватися з цієї кабали і послала вчитись. Робфак у Ленінграді, історичний факультет університету — він уже вчитель історії в одній з ленінградських шкіл.
Розпочалась війна. Буровихін стає політруком роти. Його поранили в бою під Рославлем, і він опам'ятався вже в таборі для військовополонених у Брянську.
— У мене була одна думка,— говорить Буровихін,— вирватися з полону і продовжувати боротьбу. Але як? Втечу здійснити неможливо,— стежили за кожним кроком. Тоді я обрав такий шлях: скориставшись з того, що вільно розмовляю по-німецьки, назвався фолькедойчем і почав вимагати зустрічі з табірним начальством. Побачення відбулось. Більше того, я був удостоєний аудієнції в начальника брянського гестапо, генерала Бсрнса. Моя версія була дуже проста. Я назвався Отто Шульцом — іменем померлого сина мого хазяїиа-колопіста. Розказав, що під час розкуркулюванпя втік, приховав свою німецьку національність, прийняв російське прізвище Буровихін і під цим прізвищем благополучно жив до війни.
Хотів у першому ж бою перейти до своїх, але був поранений і опинився в таборі. Тепер готовий служити "великому фю-реру", тим більше що вільно володію російською мовою.
Мене намагалися викрити, влаштували очну ставку з дуже старим сарептським німцем, але я добре пам'ятав цих Шульців, Ваців, Мейєрів, я називав сарептські вулиці. У мене була вимова німця-колоніста, а також достатні знання історії колонізації: ще в університеті я працював над темою про німецьку колонізацію в Росії. Коротше, витримав іспит, зазнав ласкавого ставлення від Бернса і одержав цей папірець.
Буровихін простягає відношення, надруковане німецькою мовою. Воно адресоване комендатурі Трубчевська. В ньому "фолькс-дойч" Отто Шульц — Василь Буровихін — рекомендується як людина, цілком достойна провадити роботу серед "туземців".
— Мене випустили па волю,— продовжує Буровихін,— і запропонували відправити до Трубчевська, але я пішов у ліс шукати партизанів, натрапив па Григорія Івановича Кривенка і за його завданням ходив у Суземку. Тепер готовий виконати будь-яке ваше завдання... Розумію: ніяких доказів більше не маю, але я розповів одверто й чесно все, нічого не утаївши".
...В особистій розмові, згадуючи якось про Василя Бурови-хіна, генерал Сабуров сказав:
— Це людина великої душевної краси і сильної волі. Та про нього ми ще поговоримо іншим разом. Обіцяю. Знайдеться в нас час.
ГАЗЕТА "ПРАВДА"
Одного дня прийшов до партизанів селянин.
— Ведмедя оце бачив,— сказав він,— здоровенний, лапатий. Можна забити, якби було чим.
— Далеко звідси?
— Зовсім близько.
— Збираймось,— сказав Сабуров.— Чому б не збільшити нам харчові запаси смачною ведмежатиною? — І вирушили на полювання.
Ведмежий слід було добре видно на снігу. Часом він губився там, де сніг покривався кригою. Тоді доводилось розходитися на більшу відстань, поки хтось знову натрапляв на слід, сповіщаючи про це всім. Вже пройдено так кілометрів з п'ять. Випадково на молодій сосні прокурор Пашкевич помітив газету, струсив, взяв до рук.
— "Правда"! — вимовив він, не вірячи своїм очам.— Московська "Правда".
— Не може бути!
— Точно.
Про ведмедя відразу забули.
Теплом війнуло кожному на серце, окрилювалась душа, радісним хвилюючим вогнем засвічувались очі. Хто ж той льотчик, що промчав над оцим лісом? Хвала тобі, безіменний герою, що, подолавши простір, небезпеки, приніс у тил ворога таку бажану й довгождану вість!