— Та щоб не забути, то я вже заразом скажу вам, що із завтрашнього дня починаються роботи на буряках. То, кому є охота, приходьте. Пан обіцяє платити за день по десять копійок. А тепер — гратись!
Пані взяла з рук у дівчини, що стояла поруч, кошик, застромила туди руку, вийняла й кинула прямо на голови дітям дрібно-дрібно нарізані папірці — червоні, білі, сині, блакитненькі і всіляких інших кольорів. Папірці так красиво заповнили повітря на деякий час. Вони, як малюсінькі метелики, підіймались то вгору, то вниз, кружляли й падали на дитячі голови.
— Ой як хороше! — скрикнула пані і з кошиком кинулась у юрбу, обсипаючи дітей тими папірцями. Юрба загула, як рій. І яких тут голосів не було чути — та все дзвінкі, як срібні дзвіночки, та веселі, та безжурні.
Михайлик аж підвівся та задивився. А Лукерка так та аж на місці не встоїть, аж рученятками ляскає та приговорює:
— Ото,— дивись, як хороше!..
— Хороше,— буркнув Сенько,— хороше — папірцями обсипає. Дуже потрібні! — і сердито сплюнув у кущ.
А юрба тим часом галасувала. Молодий панич, Лодько, той, що його Михайлик у лісі бачив, нову гру пригадав. Звелів ключникові нанести лантухів. А тоді ото зав'яже того, хто хоче, аж під руки та й заохочує наввипередки бігти. Тепер він он аж п'ятьох так зав'язав, поставив поруч, а сам одійшов далеченько й гукає — хто перший добіжить, тому п'ятак, а хто другий, тому три копійки... Ну... раз, два, три!
От тут починається комедія. Хлопці біжать, плутаються в лантухові, перечіпаються, падають, схоплюються і знову біжать. Кругом регіт, сміх. А вони сидять собі на гірці, в "курені" — альтанці, дивляться, та аж за животи беруться, аж пальцями вказують на одного мастака, що, стративши надію добігти першим навстоянки, пішов перекидом через голову, як колесо, та так і котиться, й котиться, тільки лантухом має.
Михайлик й собі аж за живіт береться, а про Лукерку й говорити нічого — вона кричить, пищить і танцює, аж присідає — отож раденька, що бачить таке диво.
Пани сиділи на гірці й реготались. Розчервонілі, гладкі, випещені. Старий пан аж на стільці не всидить — так його сміх бере. Він говорить, що все це так нагадує колишні часи, коли пани не знали перепони своїм затіям. Що захочуть, те й роблять.
— Траплялось,— говорить,— і таке...
Але його ніхто не слухав, і він, розпочавши, майже ніколи не договорював. Лише молодший пан, батько Лодьки, не сміявся. Він сидів похмуро у свому кріслі й думав.
Навіть тоді, коли сміх розлягався так, що далі й нікуди, він не звертав на це жодної уваги, навпаки, витяг з кишені книжечку і почав туди щось записувати. Що йому та старовина з її іграми всілякими! Він любив свій час, і йому нічого не було любішого, як накопичування землі та грошей. В голову йому суне безліч дум: він уже бачить, як через кільканадцять років він зовсім зруйнує тут той старосвітський дух, щоб й сліду не лишилося. Степи не будуть уже стояти пустками панам для мисливецької розваги: од краю й до краю вони зашумлять золотою пшеницею. Смуги, безкінцеві смуги пшениці, що золотом потече до панських скарбниць. А тут, де оце тепер так даремно гають час із іграми, загудуть гудки цукроварень, гама-рень. Забігають, заметушаться чорні в димовім пилу люди, загудуть машини, ляже змією залізниця — це буде інша краса, коли золото заллє землю...
Пан сидів і думав. Він так був заклопотаний своїми думками, що навіть не помітив того гомону незадоволення, що прокотився по гірці. А було от що: стара пані, бабуся Лодика, помітила раптом, що купка дітей — Сенько, Стьопка — в їхній, панській, присутності лежать на землі й, мало того, навіть не звертають уваги на те, що діється навколо,
Пані нервово бере бінокль й дивиться вже через побіль-шувальні скельця: чи не помилилася? Але ні. Хлопці лежать байдуже.
Пані хвилюється. Передає бінокля молодшій пані. Та теж дивиться і стверджує, що справді двійко лежать і не звертають уваги ні на панів, ні на ігри.
Це надто! Стара пані не може витерпіти цього. Вона схоплюється, знову сідає й навіть не знає, що робити. А врешті, майже через сльози, викрикує:
— Говорила, що хам — хамом і лишається, що скільки не роби добра для цих мужлаїв, вони завжди віддячать, вибачте на слові, дулею!
Врешті пані заспокоюється й звертається до якогось службовця:
— Чиї діти?
Той примружує очі, ДИБИТЬСЯ й здвигує плечима: таких дітей він не знає, очевидно, не з їхнього села. Перегодя він додає, що діти, певне, із селища, що біля млинів.
— А, звідти, з крамольського гнізда! Ну, ясно, ясно! Яблуко від яблуні недалеко котиться! — кричить пані, бо вона добре пам'ятає, як в тому млині забастузали. якраз під час жнив, коли в економії не вистачило борошна. О, зона знає те кляте гніздо!..
Але що робити з тією дітворою? Пані безпорадно обертається й дивиться на молодого пана. Але той уже одірвався від своєї книжки й уважно слухає. Він чує все. Перехопивши погляд пані, він велить одному дядькові, що служив у економії, привести сюди до них, на гірку, дітей. Дядько улесливо кланяється, низько-низько, без шапки. Аж одбігши десять кроків, він натягає її ка голову. Потім, через галявку — до хлопців:
— Ей, ви, чортенята! Вставайте! Мерщій, пан кличе! Тепер обличчя його зовсім інше. їз улесливого перед
паном воно робиться нахабним, огидним, злим.
Сенько повертається, деякий час презирливо дивиться на цього чоловіка, потім, спльовуючи через губи, байдуже відказує:
— .Як ми потрібні панові, то нехай сюди йде та й говорить, що йому треба.
Не можна й описати, що зробилось з чоловіком. Він спочатку почервонів, потім зблід, роззявив рота, вибакькував очі і вже через якусь мить кинувся на хлопця:
— Що-о?! — прохрипів він.
Але Сенько зручно відскочив, і чоловічок, згубивши рівновагу, дав сторчака.
З гірки пролунав сміх — то сміявся молодий пай.
Він стояв уже на ввесь зріст і сміявся, сміявся. І тоді, дивлячись на пана, дзвінко й нестримно засміялися всі діти. Сміялися молоді пани й паничі й навіть стара пані.
— Ото,— каже,— пошли дурного богу молитися, а він і лоба наб'є!..
А той, хто викликав цей сміх, Сенько. стояв, засунувши до кишень руки, й дивився на кудлату голову здорованя, що, чуючи навколо глузливий сміх, не знав, що робити. Він дивився то на дітей, що товпилися тут навколо, то на панів, що реготали на все горло, то на цього халамидника, що викликав стільки глуму на ключницьку голеву й тепер так спокійно стояв і дивився на ввесь цей гармидер. Він був сам-один, він почув, що вся ця маса дітвори й пани стоять за маленького розбишаку, і це його казило. Вій ладен був уже кинутися, вхопити руками за горлянку й задушити того Сеньку, але не міг. Нахилив голову і, як побитий пес, пішов до левади...