Михайлик наблизився до одного кажана, хотів посадити його на гілку зверху, але ще не встиг і руку простягнути, як звірок зірвався, розправив крила й полетів.
"Нехай летить здорова". Михайлик сам собі усміхнувся й пішов.
Куди?
Аж тепер він схаменувся й побачив, щ> сам-один у лісі. Що ж він має робити? Михайлик злякався. Гукнув раз, другий, хлопців не було, і ніхто не обзивався, лише луна покотилась і зависла десь на вітах дерев чи у траву впала.
Михайлик ще крикнув.
Тоді зірвався з місця й побіг, ламаючи кущі, "додому", як йому здавалось. А насправжки, сам того не знаючи, біг од дому, заглиблюючись далі й далі в ліс.
Надходив вечір. В лісі було вже темно. Од дерев падала тінь і спліталася в густу чорну ковдру, що застилала все. Лишень коли-не-коли ясний промінь падав на якусь маленьку галявинку, але й він зникав, скоро Михайлик поминув ту галявинку. Врешті він зачепився через пень і впав у густу траву.
Сенько й Стьопха, безшумно шмигаючи межи кущами, прямували визволяти свого малого товариша. Вони й самі боялися, бо знали, що скоро зайде сонце і стане темно. Але в таку тяжку хвилину зректися товариша не могли. Бігли мовчки.
Справа ускладнювалася ще й тим, що вони не могли кликати Михайлика, боячися, щоб не почув лісничий. Але обоє вони добре знали ліс й тому були певні, що старе місце знайдуть. Що далі буде, вони боялися думати. Лише один раз Стьопці спало на думку, що, може, Михайлик не був підстрелений і забіг й невість куди. Він одкинув цю думку й мовчки біг.
Як не дивилися добре хлопці, а не помітили, що біжать прямо на лісничого й панича. А ті, почувши шелест, стали за дерево. Наблизились хлопці до того місця, і зразу з двох боків з'явилось дві постаті. Хлопці обімліли. Про втечу не могло бути й мови, бо не встигли ще вони й зрозуміти, в чому річ, як їх уже міцно було взято до рук.
— О! Піймалися, голубчики! — засміявся панич Лодько.— Ану, які тут ви с? — підійшов ближче й почав насмішкувато дивитися прямо Сенькові у вічі.
— Ну, і що ж ти вполював?
Сенько нічого не відповів. Лише на мить блиснули в його очах злі вогники, але зразу погасли, і Сенько схилив на груди голову.
Панич помітив ті вогники.
— Ач, зміючка! Очі, як у гадюки, світяться!
— Смійся! Твоя взяла, вбивця! — відрізав враз Сенько і аж затрусився. Така його злість взяла.
— Що він говорить? — звернувся панич до лісничого.— Що за вбивця?
Лісничий повів незрозуміло плечима.
— Хлопця Михайлика вбив,— відповів Сенько. Більше він не міг триматись. Дитяча сила виснажилась, і він заплакав.
— Верзе не знати що...— відповів лісничий і вже лагідніше почав розпитувати у хлопців, що скоїлося...
Виявилося далі, що Лодька не такий уже й кепський хлопець. Бачачи, що хлопці надто стурбовані, він уважно розпитався їх про всі їхні пригоди й нібито аж був занепокоєний долею маленького Михайлика. Постоявши трохи, всі четверо пішли шукати хлопця. Пішли в різні боки, умовившись подавати голос, щоб котрий не відбився. А вже була майже ніч. Ясний місяць десь зійшов лісом і тепер коли-не-коли, прорвавши промінням густу шапку листя, освітлював дерево й густі кущі. Через це в лісі було дивно хороше, ніби в якійсь казковій країні.
Денний гамір затих. Натомість заговорила ніч. То був голос верховіть, якийсь обережний шелест на землі, тріск сухого листя, гілочок, трави. Ніби застромила ніч у кущі і в траву свої незримі пальці і щось там таємне робить.
Довго пролежав Михайлик, аж поки під впливом свіжого повітря й місячного сяйва не очунявся. Підвівся тоді й сів.
Зразу навіть і не зрозумів, де він є. Йому здавалося, що він довго сидів двечора над річкою біля млина та й заснув. Але, вставши й добре обдивившися, він побачив, що річки ніде й близько немає. А є ліс, праворуч, ліворуч і скрізь ліс. Плакати Михайли-кові тепер уже не хотілося. Він узяв кашкета, що лежав на землі, і пішов туди, звідки світив місяць. Віи-бо, Михайлик, добре знав, що місяць світить над річкою, праворуч від млина.
Стежки ніде не було, і Михайлик йшов навпростець, продираючись між кущами. Було так гарно. З листу сипалася дрібненька роса, а іноді й мокренька яка гілка проведе своїми листяними пальчиками по Михайликовому обличчі, і тоді Михайлик одводив її руками і йшов собі далі. Ліс то густішав, то рідшав, і тоді Михайлик думав, що ось йому вже кінець, далі заблищить річка і зачорніє високими димарями млин. Але ліс знову густішав, і Михайлик знову поринав у чорні хащі.
Що ж далі робити?.. Михайлик стратив віру в те, що коли-небудь вибереться до річки. Лишилось одне: кричати, кликати на допомогу. І він голосно на ввесь ліс гукнув:
— Сенько-о-о!.. Стьопко-о-о!..
Ліс йому відгукнувся, вдаривши, ніби велетенським батогом по плесові, луною.
Але тільки луна! Сама луна й ні одного живого голосу...
Та Михайлик помилився. Раптом десь недалечко йому відгукнувся. Але хто?
У Михайлика захолола кров у жилах, і він упав на землю, бо над лісом котився якийсь божевільний злорадісний сміх-регіт. То був пугач-лісовик, і коли б Михайлик знав про те, від кого він іде, то мало не вмер би від жаху. Перелякані тим голосом, пташки зривались з кущів, пищали... Цей писк донісся до верховіть і стурбував круків, що там мешкали. Піднявся такий галас серед нічної тиші, що аж дерева, мабуть, полякалися і з турботою заворушили листом, спросоння питаючи одне в одного: "Що? що-о? що-о?"
Десь із куща вискочила зайчиха з двома зайченятами, і не встиг іще Михайлик добре зрозуміти, що сталося, як велика й чорна птиця шугнула в нього над головою. Ще мить, і Михайлик почув, як запищало щось жалібно, ніби дитина... Потім коротенькі відгуки вдарів — і знову тихо.
Пугач-лісовик, нічний володар, розпочав свій нічний бенкет. Міцно вп'явшись кігтями, гострими, як ножі, у невеличке тіло зайченяти, він дзьобом виривав шматками тепле м'ясо й, хапаючись, ковтав їх разом із шкурою, з шерстю й маленькими кісточками. Іноді він давився, тоді викидав кусок назад і знову, навіть не розірвавши, запихав його до горлянки... Це була страшна й огидна картина... Михайлик лежав і мовчки дивився.
"Хто кого подужає — той того і їсть",— згадав вік Сенькові слова. ї тоді відразу йому захотілося помститися цій великій птиці. Потихеньку почав мацати навкруги себе. До рук потрапила якась поліняка. Михайлик почав тихо підкрадатися до пугача.