Потім він почув, що хтось заплакав, оглянувся і зляканими о,чи?ла зустрівся з тіткою Христею. То вона плакала. Тітка Хри-стя підійшла до Михайлика, нагнулась, обняла маленькі плечі й прошепотіла:
— Бідне моє маленьке сиротятко!
Тоді, сам не знаючи чого, Михайлик заплакав і заховав голову до тітки на плече. Йому щось так боліло, так давило...
Бабуся вмерла. Ось вона лежить на столі... І Михайлик почув тоді себе таким маленьким, слабим і беззахисним... Нема ЇЇ, вона вмерла, а він був такий негарний, недобрий, сидів мало вдома й часто не слухав, що вона каже. Як тепер він хотів, щоб бабуся розплющила очі й подивилася на нього і — що не сказала б, що не запитала б — усе зробив би, на все відповів би, аби тільки розплющила очі. Але вона лежала така урочиста й спокійна. Ніколи більше Михайлик не почує від неї жодного слова...
На похорони прийшло багато людей. Прийшов і Стьопка. Було якраз свято, і Стьопка замість брудної й заяложеної блузи одяг чисту сорочку й нові штани. Він узяв Михайлика під руки і мовчки пішов поруч нього. Це був уже здоровий хлопець з міцними широкими руками. Йому все хотілось було сказати Михаилпкові щось тепле й душевне. Але він не міг знайти слів для цього і лише згодом, зітхнувши, промовив:
— Значить, умерла... А в кас батько хворий, все кашляє та кров'ю плюється...
Йому все вертілося в голові, що вдома в них, крім Стьоп-ки, є ще й мати, і п'ятеро дітей і що, коли батько буде такий і далі, то...
Але він цього не сказав і, щоб одігнати сумні думки, кинув:
— Бачив сьогодні Сенька. Паном став. Чистенький такий...— На цьому розмова ввірвалася, бо із-за густих вишень показались сумні розсохлі хрести.
Був вечір. Всі троє лягли під кущем. Місяця ще не було видно, і зорі одЕіа по одній кидали на землю своє тремтяче ясне проміння. Пахло зів'ялим листям, п'янючим духом якоїсь дивної квітки і вечоровим спокоєм. Стьопка, стомлений тижневою працею, як дорослий, ліг на весь зріст і зразу ж засмалив цигарку.
Сенько обережно, щоб не забруднити в зелень білої сорочки, оперся ліктем на хусточку, різким рухом одмахкувши їдкий тютюновий дим.
Михайлик ліг ка спину, лише скоса поглядаючи на чепурну Сеиькозу голівку.
— Ну,— врешті сказав Сенько,— як живемо? Щось давно ми не бачились, а тут таке пішло життя, що й словом ніколи перекинутися.
Він це сказав високим, звучним, з чужими для хлопців, незнайомими відтінками голосом.
— Отож і ку...— ворухнув головою Стьопка.— Заварилась каша, кипить, як у казані. Здається, що ще вчора вітрогонили луками й лісами, а сьогодні пішла чортова машина, тільки очі жмур, щоб не випекло. Важкенько, брат, доводиться...
— Чорт його знає,— провів по голові вільною рукою Сенько,— Як собі хочете, але — або світ переродився, або я змінився. Дивлюсь і... ні чорта не втямлю... Все якесь таке — чи то не своє, чи то не рідне, чи то чортзна-яке. Я, правду кажучи, сьогодні відпросивсь у пана: так. додому схотілося. Вийшов надвір, згадав пана і теж... ніби там і не був ніколи... Там чисто, сухо й веселенько, а як тільки згадаю, ніби порожнє місце...
— Негарно? — перепитав Стьопка.
— Ні, щось не те!.. Гарно-то воно, гарно... А — не скажу — чогось немає... чуже.,.
Стьопка зітхнув. Зітхнув і Михайлик.
Сенько знову нервово провів вільною рукою по волоссі.
— Ну, а все ж таки розкажеш кам, що там ї як там? — запитав Стьопка.
— Як?.. Та от так. Ось учора... Є там в економії кухня. На тій кухні багато дівчат, що вдень варять їсти робочим. А прийде вечір, то — гулі. З хлопцями гуляють. Ну і дізнався про це пан. Зібрав усіх прикажчиків, ключників, конторщиків, і пішли облавою. Впіймали якогось хлопця, били, били, а потім дьогтем облили і пір'ям присипали. Ну, і пішли собі. А хлопці тоді зібралися купою, підсіли одного там конторщика, привели панові під вікно і змусили його гавкати, як то пес гавкає. "Гавкай,— наказують,— та кажи: "Я твій пес, ясний пане, буду гавкати день і ніч за твоє здоров'я..."
— Ну й що? — не втерпів Михайлик.
— Ну, і гавкав, і приказував.
— А пан що?
— А пан стояв, слухав і сміявся, аж за живіт брався. Дуже радий та веселий був...
— Так що ж тут такого? — незрозуміло повів плечем Стьопка...
— Нічого. Могли б так і мене впіймати...
— А ти хіба ходив?
— Навмисно пан узяв "погуляти". Йому нічого. Його не зачеплять.— Сенько стис зуби.— Тільки вбийте мене, але панським псом не буду.
Стьопка й Михайлик знали Сенька, знали, що Сенько швидше згодився б умерти, ніж робити те, чого не хоче.
— Ну, а що йому до того, що вони гуляють? І нехай би собі там вовтузилися.
Сенько всміхнувся:
— Ти не знаєш старої витрішкуватої пані! Там така свята та божа! Робочі, бач, на те, щоб робили, а не цілувалися. Та й гріх то великий, по її. Ото й підбиває пана. А він боїться стратити її ласку й ганяє. Та що йому з цього. Іграшка... А думки в нього інші. День і ніч думає про своє. І, що постановить зробити,— зробить...
Сенько довго ще розповідав про життя в економії й виливав усе, що йому наболіло. Чари, якими пан оплутав його, не зникли, як дим, залишили в душі хлопчини глибокий слід. З одного боку, він зненавидів життя в економії, з другого — захопився мріями пана про майбутнє, мріями про велику роботу, що з тихого закутка зробить кипляче-шумливий центр, фабрику незупинної роботи. Але про це він мовчав. Нащо говорити про це Стьопці та Михайликові? Адже ж це чуже й незрозуміле їм...
Було вже пізно, коли вони розійшлися — кожен зі своїми думками. Вечір, що вони його провели разом, зблизив їх, але не настільки, щоб вони знову почули себе товаришами, як то колись було.
Невблаганне життя поставило поміж ними ще не значні стінки, а вони будуть рости, розриваючи нитку єднання щораз більше.
Михайлик, стомлений та приголомшений подіями останніх днів, сів біля млина, поклавши голову на велику каменюку, що стояла біля воріт замість лави. Ось вік залишився сам із собою й тепер міг глянути назад і вперед на своє життя. Йому чогось здавалося, що все ясне, все хороше, що колись було, пролетіло у безвість і назавжди, а перед ним стали недобрі й ворожі дні.
Місяць давно вже стояв серед неба й мовчки лиз голубе проміння на холодний камінь і на кучеряву голівку, що так припала до нього...