Здивований крамар відповів:
— Півтори тисячі, пані.
— Гаразд. Я беру.
Літератор, що досі й не помічав її, повернувся раптом і уважно, поглядом спостережливим, з трохи примруженими очима, оглянув спершу всю її постать, а тоді, як знавець, почав додивлятись до деталей.
Вона була прегарна в цю хвилину, охоплена поривом, помолоділа під промінням збудженої пристрасті. Крім того, жінок, що купують оздобу для столу за півтори тисячі франків, зустрінеш не щодня.
Раптом, виявляючи чарівну делікатність, вона обернулась до нього і сказала тремтячим голосом:
— Пробачте, добродію, я, може, надто похопилась; ви ж іще не сказали свого останнього слова.
А він з поклоном:
— Я сказав його, пані.
Вона тоді знову схвильовано.
— В кожнім разі, тепер чи пізніше, аби ви лише надумались, ця річ може належати вам. Я тільки тому й купила її, що вона припала вам до смаку.
Він усміхнувся, видимо задоволений:
— Звідки ж ви мене знаєте?
Тоді вона заговорила про своє захоплення його творами, назвала їх, виявила в своїх похвалах велике красномовство.
Розмовляючи, він сперся ліктем на якийсь стіл і палко вдивлявся гострими, допитливими очима, намагаючись розгадати, що перед ним за особа.
Час від часу крамар, радий з цієї живої реклами, гукав, коли входили нові клієнти:
— Гляньте-но, пане Жане Вареи, правда, гарненька річ?
І всі голови поверталися в той бік, а вона тремтіла від радості, що розмовляє на людях запросто з чоловіком, який має таке славетне ім’я.
Сп’яніла нарешті з цього всього, повна тієї відваги, що буває у полководця, коли він наказує іти в рішучу атаку, вона сказала:
— Добродію, зробіть мені велику-велику приємність. Дозвольте вам подарувати цю річ на спогад про жінку, яка безмежно шанує вас і яку ви бачили всього десять хвилин.
Він відмовився. Вона наполягала. Він, проте, опирався, від щирого серця сміючись.
Тоді вона затято мовила:
— Гаразд. Я сама віднесу до вас статуетку! Де ви мешкаєте?
Він не хотів сказати своєї адреси, та вона спитала в крамаря, заплатила скільки треба було за свою покупку і метнулась наймати фіакр. Письменник кинувся їй навздогін. Він ніращо не хотів прийняти подарунок, не знаючи навіть, кому його можна повернути. Він догнав її, коли вона сідала вже в екіпаж, плигнув і собі і — ледве не впавши, бо коні саме рушили, сів поруч неї, роздратований уже цією пригодою.
Він просив і вимагав облишити вигадку, та вона не піддавалась на жодні вмовляння. Доїхали до його дверей, і лише тоді дивачка оголосила йому свої умови.
— Я погоджуюсь, — сказала вона, — не залишати вам цієї речі, якщо тільки ви пообіцяєте виконувати сьогодні всі мої бажання.
Пропозиція здалася йому такою забавною, що він погодився.
— Що ви звичайно робите о цій годині? — запитала вона.
— Виїжджаю на прогулянку, — відповів він після деякого вагання.
Тоді вона рішучим голосом звеліла візникові:
— До Булонського Лісу!
Візник рушив.
Він мусив називати їй імена всіх відомих жінок, особливо тих, що вславилися своєю розбещеністю, і втаємничувати її в найінтимніші дрібниці їхнього життя, їхніх звичок, домашньої обстановки та пороків.
Надійшов вечір.
— А що ви робите о цій годині? — було нове питання.
Він, сміючись, відказав:
— Перехиляю чарочку абсенту.
Тоді вона поважно:
— Що ж, пане, давайте пити абсент.
І вони ввійшли до його улюбленої великої кав'ярні на бульварі. Там він зустрів своїх товаришів письменників і познайомив їх усіх з нашою провінціалкою. Вона втратила тяму з радощів. "Нарешті, нарешті", — дзвеніло у неї в голові.
Час минав, і вона звернулась до Варена:
— Певне, тепер ви звичайно обідаєте?
— Так, пані,— відповів літератор.
— Ну, то рушаймо на обід.
По обіді у кафе Біньон пролунало нове запитання:
— А що ви робите вечорами?
Він пильно глянув на неї:
— Як коли. Іноді буваю в театрі.
— Гаразд, пане, їдьмо до театру!
У Водевілі, завдяки йому, їм дали безплатні місця, а вона
зажила вищої слави — сиділа з ним поруч на балконі так, що весь зал їх бачив.
Коли вистава скінчилась, він поцілував їй галантно руку і промовив:
— Мені зостається тепер, пані, подякувати вам за чарівний для мене день…
Вона перебила:
— А що ви робите вночі о цій годині, що робите ви ночами?
— Я… я вертаюсь додому.
Вона нервово засміялась:
— Ну… то… їдьмо до вас…
І вони замовкли. Вона тремтіла всім тілом, і в ній боролося бажання втекти з бажанням залишитись, але в глибині серця панувало тверде рішення дійти в цій пригоді до краю.
На сходах вона мусила спинитись, придержуючись за поручні, таке сильне хвилювання охопило її, а він пройшов уперед, важко дихаючи, з восковим сірником у руці.
Тільки-но зайшли до кімнати, вона хапливо роздяглась, мовчки заховалась під ковдру і притулилась у чеканні до стінки.
Та була вона недосвідчена й наївна, як справжня законна жінка провінціального нотаріуса, а він вибагливіший за турецького пашу. Тому вони не могли ніяк порозумітися.
Потім він заснув. Ніч пропливала, і тільки монотонне цокання годинника порушувало тишу. Лежачи нерухомо, жінка згадувала про свої подружні ночі і в жовтому світлі китайського ліхтаря розглядала, прикро вражена, цього товстого, череватого чоловіка, що спав поруч неї горілиць, — його круглий живіт випинався під ковдрою, як надута повітряна куля. Він хропів, наче грав на органі, з протягом, комічно, задихаючись. Десятків зо два волосин, що зостались у нього на голові, скористувалися зі сну свого господаря, щоб наїжитись і настовбурчитись у всі боки: їм набридло фальшивою зачіскою прикривати лисину. І слина тоненькою цівкою текла в нього в куточку напіврозкритого рота.
Нарешті крізь фіранки заглянуло ранішнє світло. Вона встала, тихенько одяглась і вже прочинила була двері, та від несподіваного скрипу В арен прокинувся, протираючи собі очі.
Спочатку він нічого не міг збагнути спросоння, та незабаром згадав усю пригоду і запитав:
— Ви вже йдете?
Вона спинилась, зніяковіла.
— Так, уже ранок, — пролепетала вона.
Тоді він сказав, підвівшись:
— Дозвольте ж мені тепер вас про щось запитати.
Вона мовчала, а він провадив далі:
— Ви дуже мене вчора здивували. Будьте відверті, поясніть, що все це має означати? Я нічого не доберу.