А що Райх відіграватиме значну роль у цій розповіді, то треба дещо сказати про нього. Так само Як і я, він був чоловік масивний. Проте, на відміну від мене, його масивність була природна, без надлишку Жиру. Він мав могутні, як у борця, плечі і величезну випнуту щелепу. Його голос завжди викликав подив, бо був ніжний і досить високий — мабуть, унаслідок перенесеної в дитинстві хвороби горла.
Але головна різниця між мною та Райхом полягала в нашому емоційному ставленні до минулого. Райх був учений до самих кісток. Цифри й виміри становили для нього все. Він, бувало, страшенно тішився, переглядаючи покази лічильника Гейгера, які іноді займали понад десять сторінок. Він любив повторювати, що історія повинна бути наукою. Що ж до мене, то я ніколи не міг приховати Могутнього романтичного потягу. Археологом я став завдяки мало не містичному випадкові. Якось, живучи в селі, я читав книжку Лейярда про цивілізацію Ніневії; книжку я знайшов там-таки, у кімнаті, де мене помістили. У дворі на мотузці сушився мій одяг. Загримів грім, і я вибіг зняти його. Посеред двору була велика багниста калюжа. Знімаючи одяг і все ще перебуваючи думками в Ніневії, й глянув на ту калюжу й на мить забув, де я і що роблю. Калюжа втратила свою звичність і стала така чужа. як море на Марсі. Перші краплі дощу порушили гладеньку поверхню води. Цієї миті мене заповнило таке відчуття щастя й осяяння, якого я ніколи доти не знав. Ніневія та й уся історія стали нараз так само реальні і так само чужі, як і та калюжа. Історія стала такою реальністю, що я, стоячи з оберемком одягу в руках, відчув презирство до свого власного існування. Решту того вечора я тинявся ніби вві сні. Я вже знав, що віднині мені судилося все життя "копирсатися в минулому" і відтворювати оте видиво реальності.
Все це безпосередньо стосується моєї розповіді і свідчить, що в нас із Райхом було зовсім різне ставлення до минулого. Ми постійно дивували один одного, відкриваючи нові риси своїх характерів. Для Райха наука охоплювала всю поезію життя, і минуле просто випадково стало сферою, в якій він виявляв свої здібності. У моєму ж випадку наука була служницею поезії. Чарльз Маєрз, мій перший наставник, закріпив у мене таке ставлення, бо сам ставився до всього сучасного з повним презирством. Спостерігати його під час розкопок — це однаково що спостерігати людину, яка перестала жити в двадцятому сторіччі і яка дивиться на історію, як беркут дивиться вниз із вершини гори. У нього було почуття глибокої відрази до більшості людського загалу; якось він сказав мені, що більшість людей "такі недосконалі й жалюгідні". Завдяки Маєрзові у мене виробився погляд, що справжній історик — це радше поет, а не вчений. Якось він сказав, що коли спостерігає деяких людей, йому хочеться накласти на себе руки і що він змирився зі своєю долею лише завдяки тому, що має можливість спостерігати й обмірковувати піднесення й занепади цивілізацій.
Протягом тих перших тижнів нашого перебування у Діярбакирі, коли звичні для цієї пори року дощі не давали змоги вести розкопки на горі Каратепе, ми багато дискутували вечорами; при цьому Райх пив пиво, а я — чудовий місцевий коньяк (навіть у цьому виявлялися відмінності наших характерів).
Одного з тих вечорів надійшов дуже короткий лист від Баумгарта. У ньому йшлося про те, що Баумгарт знайшов у шафах Вайсмана деякі папери і вони переконали його, що за якийсь час перед тим, як учинити самогубство, Вайсман утратив здоровий глузд — йому здавалося, що "вони" знають про його дії і спробують його знищити. З контексту, писав Баумгарт, було ясно, що "вони" — це не людські істоти. Тому він вирішив припинити переговори про публікацію Вайсманових психологічних праць і почекати мого повернення.
Лист спантеличив і заінтригував мене. Саме під ту пору ми з Райхом закінчили якусь частину нашої роботи і відчували, що маємо право відпочити й поздоровити себе з успіхом; отож цілий той вечір ми обговорювали "божевілля" і самогубство Вайсмана. На початку нашої розмови з нами були Райхові турецькі колеги з Ізміру, і один з них, доктор Мухаммед Дарга, згадав про цікавий факт. Виявляється, що протягом останніх десяти років число самогубств по селах Туреччини значно зросло. Це мене здивувало, бо хоч число самогубств у містах більшості країн і зростало, сільське населення в загальному ще не було заражене цим вірусом.
Другий з наших гостей, доктор Омер Фуад, розповів нам про дослідження, які проводив його відділ і які стосувалися кількості самогубств серед давніх єгиптян і хетів. У листах на глиняних табличках, адресованих цареві давніх хетів Орзаві і знайдених у Богазкеї, згадується епідемія самогубств за правління царя Мурсіля Другого (1334 — 1306 рр. до н. е.) і наводяться дані з Хатгусаса, столиці Хетського царства. Хоч як це дивно, в менетських папірусах, знайдених 1990 року в монастирі Ес Сувейди, також згадується епідемія самогубств у Єгипті за царювання Гаремгеба і Сета Першого приблизно в той самий історичний період (1350 — 1292 рр. до н. е.). Доктор Мухаммед Дарга був прихильник тієї дивної праці, зразка історичного шарлатанства — Шпенглерового "Присмерку Європи"[5]. Він твердив, що такі епідемії самогубств можна точно передбачити, зважаючи на вік цивілізації і рівень її урбанізації. Він розвивав нісенітну метафору про біологічні клітини і про тенденцію тих клітин "вмирати добровільно", після того, як тіло втратило здатність реагувати на стимуляцію з боку середовища.
Все це вразило мене своєю безглуздістю. Адже цивілізація хетів у 1350 році до нової ери ледве налічувала 700 років, тоді як цивілізація єгиптян була принаймні вдвічі старша. Крім того доктор Дарга мав досить догматичну манеру виголошувати свої "факти", і це мене дратувало. Під дією випитого коньяку я розпалився, висловив сумнів щодо слушності думок наших гостей і щодо наявності в них фактів та цифр, які б підтверджували ті думки. Вони сказали, що подадуть факти й цифри на розгляд Вольфганга Райха. І оскільки їм треба було летіти назад до Ізміру, то вони покинули нас досить рано.
Отоді ми й почали розмову, яка запам'яталася мені, як початок боротьби проти паразитів свідомості.