Та пан Орей аж підскочив:
— Анізащо в світі я на це не наважуся! Хай гинуть ці вісімнадцять франків, та й по всьому! Ми з цього не помремо.
І другого дня він пішов із тростиною. На щастя, була гарна погода.
Лишившись удома сама, пані Орей ніяк не могла примиритися з утратою вісімнадцяти франків. Перед нею на обідньому столі лежала парасолька. Жінка все ходила круг столу та не могла нічого придумати.
Страхове товариство не сходило їй з думки, але вона теж не наважувалась іти туди, передчуваючи глузливі погляди службовців, до яких їй довелося б звертатись; бо на людях вона ставала дуже боязкою, червоніючи без причини і бентежачись, як тільки їй треба було говорити з незнайомими.
Проте втрата вісімнадцяти франків завдала їй гострого жалю. Вона не хотіла за них і згадувати, та спомин про викинуті на вітер гроші раз у раз мучив її лютим стражданням. Однак що ж його робити? Минали години, а вона все ж ні на що не зважувались. Аж ось, немов той боягуз; що враз кидається проти небезпеки, вона раптом вирішила:
— Піду. Що буде, те й буде!
Але спершу слід було надати парасольці такого вигляду, щоб нещасний випадок був очевидний і претензія мала підстави. Вона взяла з каміна сірники й пропалила велику, завбільшки з долоню дірку між спицями, а те, що лишилось од шовку, обережно згорнула, скріпила гумовою тасьмою, потім наділа шаль і капелюха і швидкою ходою рушила на вулицю Ріволі, де містилося страхове товариство.
Але кроки її сповільнювались у міру того, як вона наближалась до мети. Що, власне, має вона сказати? Що буде?
Вона дивилася на номери будинків. їй залишалось перейти ще двадцять вісім. Чудово! Ще є час поміркувати. І вона йшла чимраз повільніше. Раптом вона здригнулась. Ось двері, на них золотими літерами виблискує: "Товариство страхування від пожеж "Материнська допомога". Ось уже воно.! На хвилинку вона зупинилася, почуваючи
в собі якийсь неспокій та сором, потім пройшла далі, вернулася, пройшла далі ще раз, знову вернулася.
Кінець кінцем вона сказала собі: "Треба все ж зайти. Чим швидше, тим краще".
А втім, заходячи в будинок, вона відчула, як калатає її серце.
Вона потрапила в простору кімнату, де було багато віконець, у кожному віконці видніла голова схованого за перегородкою службовця.
З’явився якийсь чиновник з паперами. Вона запитала тихеньким, боязким голосом:
— Вибачте, добродію, чи не могли б ви сказати мені, куди саме треба звернутися по страхові виплати за спалені речі?
Він відповів дзвінким голосом:
— Другий поверх, ліворуч. Бюро нещасливих випадків.
Ці слова збентежили її ще гірш; їй заманулося втекти
геть, нічого не казати, поступитися цими вісімнадцятьма франками. Але згадка про цю суму знову трошки підбадьорила її, і, тяжко дихаючи й зупиняючись на кожній сходинці, вона піднялася нагору.
На другому поверсі вона побачила двері, постукала.
Тоненький голос гукнув:
— Увійдіть!
Увійшовши, вона опинилася в якійсь великій кімнаті, де стояли троє поважних чиновників з орденами і розмовляли.
— Що ви бажаєте, пані? — спитав один із них.
Але вона, вже не добираючи слів, забелькотала:
— Я прийшла… Я прийшла, з приводу нещасного… випадку.
Чиновник увічливо вказав їй на крісло.
— Посидьте трошки, будь ласка; за хвилину я буду до ваших послуг.
І, повернувшись до співрозмовників, він провадив далі:
— Товариство, панове, не зобов’язане сплачувати вам більш, як чотириста тисяч франків. Ми не можемо визнати ваші претензії на сто тисяч, які ви вимагаєте від нас додатково. До того ж оцінка…
— Досить, добродію, — перепинив його один із співрозмовників, — справу розв’яже суд. А нам тільки й лишається піти звідси.
І, манірно вклонившись кілька разів, вони вийшли з кімнати.
О, якби вона тільки могла набратися духу, щоб і собі податися з тими двома, вона б утекла, покинувши все чисто! Та хіба ж була вона на це спроможна! Чиновник уже повернувся до неї, і, вклоняючись, спитав:
— Чим можу служити пані?
— Я прийшла з приводу… з приводу цього ось, — запинаючись, ледве вимовила вона.*
Директор із щирим подивом глянув на річ, що вона до нього простягала. Тремтячою рукою вона намагалася зняти резинку. Насилу знявши, вона зненацька розгорнула кістяк обдертої парасолі.
Співчутливим тоном чиновник промовив:
— Авжеж, вона потерпіла добряче…
Вона несміливо пояснила:
— Вона коштувала мені двадцять франків.
— Та невже? — здивувався її співрозмовник. — Аж ось скільки!
— Так, це була прегарна парасолька: Я хотіла б, щоб ви засвідчили, в якому вона стані.
— Бачу, бачу, добре бачу. Проте я не розумію, чому це може мене стосуватися.
Вона стривожилась. А що як за дрібні хатні речі в товаристві страхування не виплачують?
Проте вона сказала:
— Але ж вона згоріла…
Чиновник не заперечував:
— Я це й сам бачу.
Вона сиділа, роззявивши рота, не знаючи, що його казати; потім, раптом зрозумівши свою забутливість, швидко промовила:
— Я пані Орей. Ми застраховані в товаристві "Материнська допомога". Я прийшла прохати вас про відшкодування цієї втрати. — І вона поквапилася додати, побоюючись рішучої відмови: — Я тільки прошу, щоб ви наказали обіпнути її.
— Але ж… пані,— заявив, зніяковівши, директор, — ми ж не торгуємо парасольками. Взяти на себе таку роботу ми не можемо.
Маленька жінка відчувала, як до неї повертається рішучість. Отже, треба боротися. І вона боротиметься. Вона вже не боялася.
— Я прошу тільки виплатити мені вартість поправки, — сказала вона. — Лагодити парасольку я віддам сама.
Чиновник здавався збентеженим.
— Справді* пані, це пусте. Від нас ніколи не вимагали,
щоб ми відшкодували такі мізерні збитки. Зрозумійте, ми не можемо сплачувати страхові суми за хусточки, рукавички, щітки, приношені черевики, за всі отакі дрібнички, що повсякдень наражаються на небезпеку бути спаленими.
Вона почервоніла, вона почувала, як її хапає за серце.
— Але у нас, пане, у грудні минулого року зайнялось якось у димарі, і ми зазнали збитків щонайменше на п’ятсот франків; проте мій чоловік нічого не вимагав від товариства, отже, було б цілком справедливо сплатити тепер за мою парасольку.
Догадавшись, що йому кажуть неправду, директор з усміхом відповів: