І
Там, де три плаї сходяться, хатку поклала, вапном підбілила, аби єї здалека видко, аби хата на газдів моргала.
Що воринка, то перелаз з усіх боків, аби ґаздам і легіням легко заходити та й виходити.
На перелазах днує, красно убрана, у лист nie, співанки співає, аж селом голос лігма стелиться. Регочеться на все село, в долоні плеще, по литках б'ється, аж гора дрожить.
Лице, як калина, малиною крашене, брови барвінкові, очі, гей на царинці дві керничці, коси, гей головня, чорні, аж блищуться, отік би їх віл пооблизував.
Коралями та сороківцями дзвонить, лиш груди підойма. Шовковою хусткою з вітром грається.
Бо легонько жиє, роботи не робить, за мершю дбає, нешта ота безчесна!
Бо копиля її хату поклало; її годує панськими грішми. Щомісяця нові сороківці падуть з панської кишені, гей вода з перевода.
Бо люба її вінок загрузила, стид деревцем спалився.
Тому вона не ґаздиня — тота Параска Саїнка, сойка тота.
Тому дівки та й ґаздині міряють її згірдним зором, обминають і в селі, і в бабинці церковнім. Словом обізватися не сміє, бо до челяді не пишеться, бо від челяді її засій.
Ґаздині на очі її видіти не хочуть, догану дають:
— Коби не людска праця, не парубоча охота, май стонкли би єї тоті руки точені, тоті бесаги на грудіх, тоті росохаті крижі.
— Не вбувала би тоті берівки в онучі крашені, постільці легонькі.
А то сорочічка чісанненька, гей біль, біла, плечіка на су-хозолоті, киптаричок кучерявий, дзьобня через плечі, під ніздрєм васильок.
— Бола би єї взєла, мерзу оту!
— Дес дєді наші з ґаздинями собі заходили, суку кілєм з села гнали. Та й не нашим ґаздам пара. А нашим дес дорога через Саїнчин плай. Агій!
— €го на царинці спрага пече: "Скочу,— каже,— до Саїнки за збанком на воду!" А пив би-с кров з-за нігтів, таже жолобец гезде!
— Най дощ на сіножіть крапне, вже цес лишьиє сіно недокидане, вже він у Саїнки. А зимарка таки гезде!
— Йде з кіньми в полонинку на ніч, то лиш коні спутає, вже скік до Саїнки, копила колише, дойни волоскої співає. "Вона, сарака,— каже,— сама, ґазди не має".
— А твоя дитина най трісне, най плаче!
— Легіні на подри переверци йдут.
— От пометінне.
— Проси віта, аби не пускав погань в село, аби 'д ґаздам клокічкові зуби не шкірила, а він плечі докупи та й насміш-куєси. "Тілько хлопскої скороми в селі!" — каже.
— А вітував би ти в очереті!
— А єї скрізь право, і в селі, і в суді. Не вільно бабам таку даму омражьити, суд каже.
— Ми хочемо за ню розповісти, вона... а ключьник повх ключьми по плечіх: "Поцулуйте в руку даму та й пана сен-дзього, шо вас лагодют".
— Ану, позвольте слово заговорити, мете видіти, шо вона за одна...
"Заткайси, бабо, роби токму або шуруй до арешту!"
— А очима креше, ногами тупає: "Запріт хавки, баби! Підпишітси, ало, ловіт за пюро!"
— А до неї так файно, так м'єко говорить, попідбородь бере, а вона все: проше, проше!
— Ого, це не наше право. .Підписуємоси на тото, шо газдів наших лишит, ні вона до нас, ні ми до неї, шо вона така, єк доси була, а ми ґаздині.
— Та й вже по тім праві.
— Але світила би си оця война, шо тій мерзі суд заперла.
II
Впало до села віданнячко, що котра ґаздиня свого ґазду відознати хоче, най іде на третє село, там на долині стоїть військо і форшпани. Ґаздиням це два рази не казати, бо ґазда — то талан коло хати. Най буде п'янюга, най жінці ребра місить, най тіски до лавиці в'яже,— то він однако ґазда, всему рєд дає. Пішов ґазда на войну, та й пішов гаразд з хати. Аді, маржинка риче, овечки отік плачут, кіт зажмурився, пес у днину виє. То все за газдов банує.
Йкас тота хата отік темніша, отік сумніша, йкіс тоті світці на >образах отік зболені.
Така глушя, такий туск коло тої хати. Ні страви не доїш, ні молитвів до кінця не договориш.
Йдуть ґаздині пишні на третє село, три втерхані коні за собою ведуть. На однім коні то страви для газдів, на другім коні то ґаздівське плаття, на хромім коні сам тютюн та люлька,' зілля й сопівка.
— Кобих його хоть уздріла!
— Ой, то бих його обіручь обіймила!
— Кобих єго ручку ймила!
— Кобих си до него притулила!
— Перезула бих ті.
— Обхаїла бих ті.
— Аби-с не збанував на мене!
— Аби-с чув пораду від мене!
— Любчік мій любий.
— Сокіл мій красний.
— Йкий ти струджений!
— Йкий запорошений!
— Йкий ти збіджений!
— Питай, шо дома, шо село діє?
— Питай, чого-сми змарніла?
— Кажи ми: душко-зазулько.
— Ци ті ручьки не зболіли, ніжки не пов'єли?
— Господарю мій файний та чєсний!
Уже другі церкви ґаздині минають, уже третьої гори лов-лються. Уже бесіду урвали, хустки на головах поправляють, ґердани і пацьорки на грудіх порядкують. Верхів догонять, очима шукають.
. .— Аді, гонде долина, восько розтаборилоси. Ій-га! Єк трави та листу. Сила-силенна. Йкий там клекіт, чуєте?
— Адіт, кабатів не злічив би.
— А коней, а возів тілько!
— Адіт, рушниці шторцом у миглах.
— Ей, брє...
Варта говкає на ґаздині, пашпортів питає. Війтівські квитки позліплювались і позатирались ґаздиням у пазухах.
— Це пусті пашпорти, бо печітки не пізнашні! Молодиці показують варті, де печатки прибиті:
— Гезде очі, ніс, брови, гезде чупер, гезде вуси, а озде смушкова шєпка. А зверхи писано, шо своїх газдів відознати йдемо.
Варта подобріла.
— Йдіт, молодичьки на оту ватру, там, де тот стіг диму, там мужжя з вашого села.
—Дєковать вам файно, летимо, не йдемо.
III
Веде вулиця молодиці на толоку, трохи в долоні не плеще. Уже їм дим очі їсть отік навкірки. З-поза диму, гей з-поза оденка, чують сопівку та й розгойдані співанки сільські і розпізнають голос газдів своїх.
— Сарачєтка, боле, шо годні співати!
Гей діти, перекрадаються через дим, аби ґаздам несподіванку зробити.
Нараз зойкнули, гейби їх гадина вкусила. Аж лиця кривлять, так вдивлюються, очам своїм не вірять. Гейби перед ними грім упав.
— То тут такий данец?
— Ти онь, суко, аж тут газдів наших завітрила?
— Ти гадала, шо ми вигибли?
— А то раз, гей шнирька шниріє!
— То вона борше в?д нас тутки?
— Вона до чужих газдів перша!
— Лайдачько, гукле, омразо, лєцта!..
Отік медведиці на злодія своїх дітей, кинулися молодиці на Парасочку. Вояки відскочили від неї, гей коні з чужої отави, і терхівку розтерхували, убік дивилися та данець за-кашлювали, привітатися зі своїми ґаздинями відваги не мали.