— А я,— кажу,— дитину собі взяла.
Йшли ми без спочивку, варти обмінювалися і гнали, а прийде ніч — випросимося, то люди постають дорогою, хто кийком підопреться, а хто й так передрімається, стоячи. Всю дорогу порохами обкурило, худібка рикає, діти кричать як ніч так день.
Пригнали нас до Ворохти, стали те пекло на залізницю заладовувати. Багато нас тоді вже не стало, падали люди на ходу, як мухи, де там вже смерть попала: в лісі, в полі, чи при дорозі... Такого гайвороння летіло за нами, як на весілля...
А в Ворохті неня стягнули з себе крайочку та корову нашу ув'язали на ній, повели. Продали жидам, що вже ждали нас там, як галич, за двіста корон. Корова була з телятком, саме на порі, то неня шкодували по вагонах її збавляти. Як лялька була, що на молоко добра, що на телята!
Приїхали ми через тиждень на Морави до цегольні, бодай не згадувати! Тоді цілою купою кинули нас на Гмінди. Я нездужала від тої давньої рани, ховалася по людських возах, щоби доктори не завдали за доски. Як ведмідь на маржину, так на християнина шпиталь! Я так годі слабіла! Що увиджу, як обід несуть, то завинуся коцом, аби мене тота пара не обійшла...
— Жива ще ваша Параска? — щораз питають люди мойого дєдя.
Вони відповідають щось тихцем, бо голосу не чути.
Бог поміг, прочумала я.
А дєдьо були босі, на Моравах хтось чоботи їм украв, ще й фіру одної вдовиці пантрували декілька ночей на дощеві. Стали вони від захолоди нездужати. В бараці студінь, іней по стінах, то прийде вечір, онучі на грудях грію, померзлі ноги дєдьови обкручую. В четвер насилу зігнали їх жовняри до купелі, а в неділю їх похоронили.
Ще тогідь, як збирали до війська старих, я так побиваюся, аж на очі не виджу. А вони кажуть:
— Та йди, дурне, мене шандарі не озмуть, за мною черв'яки глядять!
Правду говорили...
У суботу біжить дівка з шпиталю від тата:
— Вже йдіть, одягайте!
Найшли ми шматтє нелатане, купили шапку, неня мали ще шлюбну перемітку свою і мою. Підстелили ми під тіло скатертину, вкрили татови руки маминою переміткою, а моєю ноги їм обвили. А забора не віддирали-смо. В нас кажуть, що не мож давати з забором в яму, бо увесь рід за мерлим туди ж забереться. Наші мама не дерли перемітки.
— Нехай кличуть нас з собою до одного! — голосили.
Ходжу, руки ломлю, не знаєш, де ся подіти:
— Через чужу фіру пішли тато в гріб!
На другу ніч сняться вони мені:
— Ти собі, Параско,— кажуть,— не жалуй, що мама дали забір. Я лиш Василька собі озьму, більше нікого не займу.
(Дуже до дитини змилувані були...)
А дитина мов ніколи нічого, грається, гоготить.
— Де дідо, Василечку?
— Нема діда,— лепече,— дід пай-пай!
У Доці Нижник захоріла дівчинка, і вона ховала її у кожусі на хорах цілі дві неділі. Аж раз не встереглася — доктор переймив, записав. Доця розізлилася (дуже причеписта жінка була) та й каже:
— Або то одно тілько хоре? Як беруть моє, най беруть усі!
Казав доктор шпитальським дівкам класти градуси всім дітям на нашому бараці. Мойому Василькові сам поклав. Йно приступив — як не напудиться маленьке, як не затріпоче собою! Сю мить градуси скочили вгору.
Озвірився доктор на мене:
— Дай дитину, бо тебе озмуть до арешту і всім Гоголям не дадуть їсти.
А я кажу:
— Або то я маю сина, що не ставився до бранки на той час?
Він ще пристає:
— Віддай, по-доброму говорю, бо будеш заперта. То дитина дорога, цісарський жовнір, розумієш?
Обернувся ід дверям, зверещав:
— Санітети, сюди!
Я йому тоді:
— Тобі зась до мене! Як я вісімнадцять миль несла сю дитину у плече ранена, то не було форшпана під мене, а тепер є санітети під мою дитину?
Буркнув мене нехрист у груди, як той лютий звір погнав.
— Буркай,— кричу,— не буркай — не дам!
Налякалася дитина сварки, як тільки її сорочечку розстібаю, за руки ловить, не дає...
У неділю обідали ми вкупці. Мій Василько все мені ложку з рук озме, сам їсть, лиш аби-м му зачернула і мисчини. Він так весело дивиться, аж я допімнулась у сестер:
— Мой, дівки, чого не обзиваєтеся до моєї дитини?
Тільки я отсі слова, а воно зразу ущухло... подивилося горою в одну міру, як на тих полях у Петрові, зітхнуло гей старець, а сльози з очей аж до вушка капотять.
— Нене,— кажу,— дивіться, як Василько зів'яв... Щось мене страх бере... Чи не вмирати хоче?
— Та йди, дурна, дитина щось зазріла на стелі та й міркує по-дитинячи, а ти гинеш!
Поклала я його на соломі, він легенько потягнувся — і холоне...
Як не заголосять неня тоді! Як не зломлять руки! А Настя, найменша сестра, плаче-вмліває:
— Василечку, не кидай нас, ой, не кидай, зозуленько! Та вона тебе ранена принесла в такий дальний світ, а ти умираєш?
Відплакала його Настя, ще з годину дивився.
Прийшла дядина, подала свічечку, тоді воно тихенько зажмурилося і вснуло навіки... Як коли б хто ножем зарізав — і пішов.
Пошила я сорочинку з крижма, крайчиною оперезала, і ялинки гильок сестри принесли, сухозолотом вбрали. Лежить мій Василько, такий делікатний!
Я тоді для цісаревої уставки вишивала, дуже поспішали мене пани, то я всю ніч при мерцеви дзьобала тоті ниточки, як волосочки. Наболівся мій Василько за свій вік не по-дитинячи, то я гей парубкови молитву йому наняла. Нехай, його мучену смерть обійду гідно з моїм родом!
Ні місяця, ні зірки, поснуло всьо, йно дяк чита псалтиру при Василькові, а я дзьобаю. І лавочки вивела рівненькі, зібрала білими нитками, а зашила чорними.
Ніби тільки звиділася мені та дитина.
Прийшла я з похоронів така безсила, вже й не годна скинути з себе чобіт. Чую, горячка мене ломить, плече розболілося...
Побіля мене сів наш дозорець, смикає вуси:
— Ой, щось ти, небого, дуже горяча, треба мендувати санітетам... Може б, ти прийшла до мене побалакати, то я горівки тобі дам? Ти розумна молодиця.
— Та я горяча, бо ще жию. Ідіть геть, що вам до мене за право?
Блимнув тими очима, як сатана.
— Я нинька маю право до тебе, бо ти пашиш, як грань!
Зачув мій стрик тоту пересправку — насилу шибеник відстав.
Я дуже плакала за тою дитиною, ніяк не могла вгамуватися. Йду я раз дорогою, а той сам дохтор мені навперейми:
— Щось у тебе очі червоні, молодице! Будеш мати віспу! Ти в сотнім бараці, а?
Вийняв з кишені книжечку, записав.