Геня крутив у руках недороблений кораблик і з жахом чекав приходу гостей. Вони прийшли рівно в чотири, всією гурбою. Біляві сестрички, наймолодші з гостей, піднесли великий букет жовтих кульбаб. Решта прийшли без подарунків.
Всі чинно розсілися навколо стола, мама розлила по стаканах саморобну шипучку з коричневими вишеньками і сказала:
— Давайте вип'ємо за Геню – у нього сьогодні день народження.
Всі взяли стакани, чохнулись, а мама витягла табурет-вертушку, сіла за піаніно і заграла "Турецький марш". Сестрички заворожено дивилися на її руки, що пурхали над клавішами. У молодшої було злякане обличчя, і здавалось, що вона ось-ось розплачеться.
Незворушний Айтир їв вінегрет з пиріжком, а бабуся метушилась біля кожного з дітвори точно так, як метушилась зазвичай біля Генічки.
Мама грала пісні Шуберта. Це була немислима картина: чоловік дванадцять погано одягнених, але вмитих і причесаних дітей, які в повному мовчанні поїдали гостинці, і худа жінка, яка легко вибивала з клавішів звуки.
Господар свята, з пітними долонями, направив очі в тарілку. Музика закінчилась, випурхнула у відкрите вікно, лише декілька басових нот затримались під стелею і, стихнувши, теж попливли услід за рештою.
— Генічка,— раптом солодким голосом сказала бабуся,— можливо, теж пограєш?
Мама кинула на бабусю тривожний погляд. Геніно серце ледве не зупинилось: вони ненавидять його за дурнувате прізвище, за підскакуючу ходу, за довгий шарф, за бабусю, котра водить його гуляти. Грати при них на піаніно!
Мама побачила його зблідле обличчя, здогадалась і врятувала:
— Іншим разом. Геня зіграє іншим разом.
Жвава Боброва Валька недовірливо і майже захоплено:
— А він уміє?
... Мама принесла солодкий пиріг. По чашках розлили чай. У круглій вазочці лежали які завгодно цукерки: і подушечки, і карамель, і в обгортках. Колька жер нахраписто і в карман встиг засунути. Сестрички їли подушечки і наперед загадували, яку ще взяти. Боброва Валька розгладжувала на гострому коліні срібну фольгу. Айтир самим безсовісним чином розглядав кімнату. Він все шарив і шарив очима і, на кінець, указуючи на маску, спитав:
— Тьоть Мусь! А це хто? Пушкін?
Мама посміхнулась і лагідно відповіла:
— Це Бетховен, Женю. Був такий німецький композитор. Він був глухий, але все рівно створював прекрасну музику.
— Німецький?— пильно перепитав Айтир.
Але мама поспішила зняти з Бетховена підозру:
— Він давним-давно помер. Більше ста років назад. Задовго до фашизму.
Бабуся вже відкрила рот, щоб розказати, що цю маску подарувала тьоті Мусі її вчителька, але мама строго поглянула на бабусю, і та відкрила рот.
— Хочете, я пограю вам Бетховена?— спитала мама.
— Давайте,— погодився Айтир, і мама знову висунула табурет, крутонула його і заграла улюблену Геніну пісню про бабака, якого чомусь завжди жаль.
Всі сиділи тихо, не проявляючи ознак нетерпіння, хоча цукерки вже кінчились. Жахлива напруга, в якій весь цей час перебував Геня, залишила його, і вперше блиснуло щось ніби гордості: це його мама грає Бетховена, і ніхто не сміється, а всі слухають і дивляться на сильні руки, що бігають. Мама закінчила грати.
— Ну, досить музики. Давайте пограємо у що-небудь. У що ви любите грати?
— Можна в карти,— простодушно сказав Колюня.
— Давайте в фанти,— запропонувала мама.
Ніхто не знав цієї гри. Айтир біля підвіконня крутив у руках недороблений кораблик. Мама пояснила, як грати, але з'ясувалось, що ні в кого немає фантів. Лілька, дівчинка зі складно заплетеними косичками, завжди носила в кармані гребінець, але віддати його не відважилась – а раптом пропаде? Айтир поклав на стіл кораблик і сказав:
— Це буде мій фант.
Геня присунув його до себе і декількома рухами завершив побудову.
— Геня, зроби дівчаткам фанти,— попросила мама і поклала на стіл газету і два листа щільного паперу. Геня взяв лист, мить подумав і зробив поздовжній згин...
Бриті голови хлопчаків, стягнуті тугими косичками голови дівчаток схилились над столом. Човен... кораблик... кораблик з вітрилом... склянка... солонка... хлібниця... сорочка...
Він ледве встигав зробити останній рух, як готову річ миттєво вихвачувала в очікуванні рука.
— І мені, і мені зроби!
— Тобі він уже зробив, безсовісна ти! Моя черга!
— Генічка, будь ласка, мені склянку!
— Чоловічка, Геню, зроби мені чоловічка!
Всі забули і думати про фанти. Геня швидкими рухами складав, вирівнював шви, знову складав, загинав куточки. Чоловік... сорочка... собака...
Вони тягнули до нього руки, і він роздавав їм свої паперові чудеса, і всі усміхались, і всі його дякували. Він, сам того не помічаючи, вийняв із кишені хустку, витер ніс – і ніхто не звернув на це уваги, навіть він сам.
Таке почуття він відчував тільки у сні. Він був щасливий. Він не відчував ні страху, ні неприязні, ні ворожості. Він був нічим не гірше них. І навіть більше того: вони захоплювались його дріб'язковим талантом, якому сам він не придавав ніякого значення. Він ніби вперше побачив їх лиця: не злі. Вони були абсолютно не злі...
Айтир на підвіконні крутив газетний лист, він розпустив кораблик і намагався зробити заново, а коли не виходило, він підійшов до Гені, торкнув його за плече і, вперше в житті звернувшись до нього по імені, попросив:
— Гень, подивися-но, а далі як...
Мама мила посуд, усміхалась і роняла сльози в мильну воду.
Щасливий хлопчик дарував паперові іграшки...