Так думалося, та не так сталося! Тижнів через два прийшли звати мене у двір до пана. "Що там таке,— думаю собі,— нащо я йому здався? Одначе,— думаю,— піду, хоч подивлюся, що там за сибірний пан". Прийшов. Він зразу як гримне: "Чому ти, сякий-такий сину, на панщину не ходиш?"
— Тому,— кажу,— не ходжу я, пане, що я вже тринадцятий рік вольний, я викупився на волю.
— У кого ти викупився?
— В опікуна, в мене єсть і бумага.
— Брешеш! — кричить.— Опікун не смів випускати на во-
лю чужих людей, покажи бумагу. '
— Вона дома в мене.
— Піди, принеси!
Приніс я. Він прочитав та як швирне її мені межи очі!
— Се,— каже,— бумага, що тобі можна на козачці женитися, а ти мені ще теревені гониш, що ти вольний! На роботу завтра! А не підеш, у Сибір завдам...
Я своїм ушам не вірив. "Чи вже ж таки,— думаю,— опікун обманив мене? Ні, щось воно та не так".
— Воля ваша, пане! — кажу.— А я на роботу не піду.
— Не підеш?
— Ні, не піду, я чоловік вольний.
Тільки що сказав отеє, як накинеться на мене пан, як став мене трощить по вискам, по щелепам, крий боже! Насилу вирвався! Прибіг додому й нестямлюся, що й робити, що й жінці казать. О! Тоді-то я згадав старого свого тестя! Тоді-то я нагадав його речі про волю... Нагадав, та як ліг, то два годи й не вставав. Як уже я вичуняв, не знаю. А що переплакала моя сердешна Ганнуся, так і сказати не можна. З тих сліз її добру б калюжу можна зробити.
Позвали знов мене до пана. Став він знов питати, чи піду на роботу?
— Не піду, пане, що хочте робіть, а не піду.
— Ну, одкупися,— каже.
— У другий раз, чи що? Де ж таки воно видано, щоб з вола дві кожі драли? Нічим мені одкупитися!
— Плати оброк!
— Та за що ж, пане, платити, коли я вольний чоловік?
— А не хочеш ні робити, ні платити — будеш у Сибірі.
— І там, пане, люде живуть, аж і ви з Сибірі приїхали! Розжеврівся мій пан! Кинувся до мене, щоб бить, та й став.
Видно, бог пересилив-таки чорта.
— От тобі,— каже,— посліднє моє слово: як через три дні не вийдеш на роботу або не заплатиш оброку, будеш у Сибірі.
Пішов я додому, порадився з жінкою; сходили в город і там радились, усі одно кажуть: опікуну не можна було брати викупу, а бумага та, що він дав, нікуди не годиться; треба покоритись панові. Робити було нічого, став я платити оброк і платив шість літ. То були кроваві гроші, та пан на те не дививсь: йому аби гроші.
На сьоме літо поніс я панові оброк — п'ятдесят карбованців; не бере, каже: "Мало, в тебе вже сини паробки, плати й за них".
Не видержав уже я на сей раз такої пекельної муки.
— Знаєте що, пане,— кажу йому,— ви мене били, нівечили, драли з мене і гроші, і кожу, тепер хоч візьміть та з'їжте мене, а більше не заплачу, бо ні з чого.
Пан нічого не сказав, тільки заскрежетів зубами, вхопив мене за комір та виштовхав на рундук. На другий день прибіг становий і забрав мене й жінку у стан; там держали нас дві неділі, а пан тим часом повіз моїх синів у город та й по-оддавав обох у москалі.
X
Вернулися ми додому, дивимось: пустка, дітей нема, сусіди все нам розказали. У мене так серце закаменіло, що я вже й плакати нездужав, а сердешна Ганнуся, як почала ридати, як почала битися в груди, об землю... крий боже, як билась, і сказати не можна! Не їла нічого, не пила, все билась, усе билася... Люде стали радити, щоб я не спускав її з очей — нічого не помогло. Кричить, було, не своїм голосом, аж сумно становиться. Недовго вона страждала... Раз, уже не здужаючи ходити, вибрала годину, як я пішов по воду, вилізла рачки з хати, прилізла в панський двір та як ударилась грудьми об рундук,— на тім місті й душу богу віддала. Ох, тяжко, тяжко!.. Дайте дух перевести, оддихати, вже небагацько, зараз докажу...
Довгенько дід віддихав, тяжко зітхаючи, а піт так і ллється з нього. Видко було зі всього, що з нього дуже душа боліла, що він багато вистраждав.
— Отже, слухайте дальше. Пан не вийшов і подивитися на Ганнусю, соромно, мабуть, йому стало, що загубив неповинну душу. А я, як почув про се, як прибіг у двір, як угледів мертву Ганнусю, як заголосив, як закричав не своїм голосом, то тільки й пам'ятаю, що якихось два чоловіки взяли мене під руки, одвели в контору та там і замкнули; без мене й покійницю поховали, не пустили мене кинути їй у могилу жменю землі... Через три дні пан прислав усю мою худобу забрати у двір, а мене перевели до овчаря в хату, 3 того часу став я ридати, наче мала дитина; іноді, було, рад би й перестати, так і не здолію, самі сльози ллються; та потіль так плакав, покіль і очі виплакав... Очей же нема, а сльози ще єсть і тепер. Поки я бачив, я жив у селі для того, щоб щодня бачити могилу Ганнусі, а як осліп, нікому мене провести на могилу. Опротивіло мені рідне село, одпросився я в пана та й пішов у старці. Спасибіг, що пустив, бо його панська воля й на се була. Пішов та отак і ходжу вже шосте літо... От вам і все...
Дід замовк.
Боже, як у мене стало тяжко на серці, смутно на душі!.. І не найшлось же, подумав я, живої душі, щоб оступилась за погублені душі! За душі, погублені так по-варварськи панською волею!..
О, боже, суд твій всуе8, І всує царствіє твоє...
Полтава, 27 юнія 1862
1 Покрова — церковне свято покрови Богородиці, що відзначається 1 жовтня за старим стилем.
2М'ясниці — м'ясоїд, певний період перед великим постом (за 9 тижнів до Великодня), коли дозволялося вживати м'ясну їжу, справляти весілля.
3 Великий піст — піст, що тривав сім тижнів перед Великоднем, коли за церковними правилами не дозволяється вживати скоромної їжі.
4 ...пішли до церкви на пасію...— Так звані пасій ні служби, які відбувались у перші чотирі тижні великого посту (по п'ятницях), на яких читалось Євангеліє.
5 Великдень — одне з головних свят у християнстві, яке пов'язується з міфом про смерть та "воскресіння" Ісуса Христа.
6 Чистий четвер — день останнього тижня великого посту (перед Великоднем), в який слід, за настановою церкви, тримати все в чистоті
7 ...б л и зько коло Юрія — напередодні християнського свята на честь святого Юрія (23 квітня за старим стилем), який вважався покровителем хліборобства і скотарства.
8 О боже, суд твій всує...— перефразований рядок із поеми Т. Шевченка "Єретик" (1845): "Небесний царю! суд твій ваує...".