Куля прошиває ступню і застряє в підлозі. Езоп з переляку гавкнув.
Трохи згодом хтось стукає в двері.
Прийшов лікар.
— Вибачайте, що я вас турбую,— почав він,— ви так швидко пішли, я подумав, що нам не завадило б трохи погомоніти. Мені здається, тут пахне порохом?
Він був цілком тверезий.
— Ви бачили Едварду? Забрали свій ціпок?— спитав я.
— Ціпок забрав. А Едварда вже лягла… Що це таке? Боже правий, ви сходите кров’ю?
— Та ні, пусте. Я збирався відставити рушницю, а вона з доброго дива стрельнула. А хай вам чорт, хіба я повинен вам усе пояснювати?.. То ви забрали свій ціпок?
Він не зводив погляду з мого простреленого чобота, звідки цебеніла кров. Одним махом він поклав додолу ціпок і зняв рукавички.
— Не ворушіться, треба скинути чобіт. Недарма мені здалося, що я почув якийсь постріл.
ХVIII
І як же я потім каявся, що так по-дурному вистрілив! То було страшенно безглуздо, ні для чого не придалося, лише прив’язало мене на кілька тижнів до хатини. Всі неприємності й прикрощі досі не стерлися з моєї пам’яті; моя праля мусила щодня навідуватися до хатини: майже не відходила від мене, купувала мені їжу і господарювала. І так збігло чимало тижнів. Отож-бо!
Якось лікар завів мову про Едварду. Я чув її ім’я, чув про те, що вона казала й робила, та це мене більше не зачіпало заживе, так начебто він говорив про якийсь далекий сторонній предмет. Я з подивом подумав: як швидко можна забути!
— Ну, якої ви думки про Едварду, якщо вже зайшлось про неї? Правду кажучи, я кілька тижнів її не згадував. Хвилиночку, мені здається, що між вами щось було, ви з нею просто нерозлийвода, а коли ми плавали на острів, ви обоє були за господарів. Не заперечуйте, лікарю, щось у вас було, певне порозуміння. Тільки, Христа ради, не відповідайте, ви нічого не повинні мені пояснювати, я у вас нічого не випитую з цікавості. Якщо ваша ласка, поговорімо про щось інше. Коли я вже ходитиму?
Я сидів і роздумував про те, що сказав. Чого я всім серцем боявся, щоб лікар, бува, не виповів мені свою душу? Що мені до Едварди? Я її забув.
Як тільки трохи згодом зайшлось про Едварду, я знов обірвав лікареву мову. Бог його знає, що я страхався почути.
— Навіщо ви мене перебиваєте?— спитав він.— Чи вам так нестерпно чути від мене її ім’я?
Лікар недовірливо зиркнув на мене.
— Що думаю я сам?
— Може, ви сповістите мені сьогодні якусь новину? Може, ви навіть посваталися до неї і вона дала згоду? То, може, вас привітати? Ні? Отакої! Вухам своїм не вірю! Ха-ха-ха!
— То от чого ви боялися?
— Боявся? Лікарю мій, голубчику!
Мовчання.
— Ні, я не сватався і вона не давала мені згоди,— сказав він.— То, може, ви підбивали до неї клинці? До Едварди не сватаються, вона сама накидає оком на кого схоче. Гадаєте, що вона якась там мужичка? Ви самі бачите, яке створіння зустрілось вам у нас в Нурланні. Вона ніби дитина, яку замало шмагали різками, й ніби жінка з купою примх. Чи холодна? Не бійтесь цього. Чи палка? Крига, скажу я вам. То хто ж вона? Дівча шістнадцяти-сімнадцяти років, правда ж? А спробуйте тільки вплинути на це дівча, і воно висміє всі ваші зусилля. Сам батько не може дати з нею ради: вона про людське око слухається його, а насправді сама ним верховодить. Вона каже, що у вас звірячий погляд…
— Ви помиляєтесь, це хтось інший каже, що в мене звірячий погляд.
— Хтось інший? А хто?
— Не знаю. Котрась із її приятельок. Ні, Едварда так не каже. А стривайте-но, може, то й справді сама Едварда…
— Вона каже, що коли ви дивитесь на неї, то якось впливаєте на неї. Думаєте, що це хоч на волосинку наближає вас до неї? Навряд. Та дивіться, скільки вам заманеться! Але як тільки вона помітить від вас небезпеку, то скаже собі: "Гляди, он той добродій не зводить з мене очей і думає, що його зверху!" І якимось одним поглядом або холодним словом вона відіпхне геть від себе миль на десять. Гадаєте, я її не знаю? Скільки, по-вашому, їй років?
— Вона ж народилась тридцять восьмого року?
— Неправда. Жарти жартами, а я перевірив. Їй двадцять років, хоча запросто можна дати й п’ятнадцять. Її душа не відає щастя, а в маленькій голівці вирують самі протиріччя. Коли вона дивиться на гори й на море, то її губи кривляться, як від болю; видно, вона нещаслива, але надто горда й затята, щоб заплакати. Її неабияк ваблять пригоди, у неї бурхлива фантазія, вона чекає принца. А що за оказія з якимись п’ятьма талярами, які ви нібито ткнули весляреві?
— Жарт. Нічого особливого…
— Який там жарт?! Одного разу щось подібне вона втелентувала зі мною. Рік тому. Ми зійшли на палубу поштового пароплаву, поки він стояв на пристані. Йшов дощ, і холод проймав до кісток. На палубі сидить, хапаючи дрижаки, якась жінка з дитям. Едварда питає її: "Ви змерзли?" Так, жінка змерзла. "І мале змерзло?" Авжеж, і воно змерзло. "Чого ж ви не зайдете в каюту?" — питає Едварда. "Бо це моє місце," — відповідає жінка. Едварда дивиться на мене й каже: "Жінка має місце на палубі". "Що ж удієш?" — мурмочу я собі під ніс, хоча розумію Едвардин погляд. Я не вродився багатим, я вибився в люди з нічого і грошей на вітер не викидаю. Тож я відхожу від тієї жінки подалі й думаю: "Якщо за неї треба заплатити, то нехай Едварда сама й платить, вона та її батечко куди заможніші за мене". Так воно й вийшло — Едварда платить сама. У цьому вона бездоганна, ніхто не закине їй бездушності. Та, ніде правди діти, вона сподівалась, що я заплачу за місце в каюті для тієї жінки з дитям,— це видно було по її очах. Що ж далі? Жінка підвелася й подякувала за таку великодушність. "Не мені дякуйте, а ось цьому панові," — відповіла Едварда й спокійнісінько показує на мене. Що ви на це скажете? Чую, як жінка й мені дякує, а я не можу їй нічого відповісти, просто лишаю все, як є. Бачите, це лише одна її риса, а я міг би ще багато чого розказати. А щодо тих п’яти талярів, то вона сама дала їх весляреві. Якби це вчинили ви, вона кинулась би вам на шию; ви стали б для неї героєм, який здатен на таку нерозважність задля її зношеного черевика; саме так вона це собі й уявляла, це жило в її мріях. І через вашу нездогадливість вона сама це зробила від вашого імені. Отака вона і є — водночас і несамовита, і обачна.