— Він ішов слідом за мною з вулиці до вулиці та все всміхався мені,— оповідала вона.
— Либонь, він був сліпий,— скрикнув я на догоду Едварді, ще й знизав плечима.
Юна дама відразу зрозуміла мої грубощі й відповіла:
— Авжеж, сліпий, інакше хіба б він переслідував таку стару й потворну жінку, як я?
Але я не здобувся Едвардиної подяки, вона потягнула свою приятельку за собою, й вони зашепталися, хитаючи головами. Відтепер я був покинутий на самого себе.
Минає ще година, у шхерах уже прокидаються морські птахи, їхні крики залітають в наші розчахнені вікна. Якийсь радісний порив пойняв мене через ті перші пташині крики, і мене поманило в шхери…
Лікар знов був у доброму гуморі й привертав до себе всю увагу,— дами тільки біля нього й крутились. "Невже він мій суперник?" — подумав я, а ще згадав його кульгаву ногу й непоказну поставу. Він доп’яв десь дотепну присягу: "До скону й до страждань!" І щоразу, коли він присягав тією чудною присягою, я на повен голос реготав. Через свою змученість я наділяв ту людину всіма перевагами, бо мав його за свого суперника. Я тримав лікаря на видноті й кричав:
— Та слухайте ж, що каже лікар!— і намагався голосно сміятися з його фраз.
— Я люблю цей світ,— говорив лікар.— Руками й ногами чіпляюсь за життя. А як помру, то маю надію дістати собі місце у вічності прямісінько над Лондоном або над Парижем, щоб можна було безперестанку слухати шум людського канкану, безперестанку.
— Чудово!— скрикнув я і від сміху зайшовся кашлем, хоч аніскілечки не сп’янів.
Здавалось, що й Едварда була в захваті.
Коли гості розійшлись, я подався в суміжну кімнату й сів чекати. Я чув, як на сходах по черзі казали: "До побачення". Лікар також попрощався й пішов. Скоро всі голоси завмерли. Моє серце від чекання аж тенькало в грудях.
Та ось зайшла Едварда. Угледівши мене, вона на мить сторопіла, а тоді усміхнулась і сказала:
— О, ви тут! Як мило з вашого боку, що ви лишились до кінця. Я страшенно втомилась.
Вона не рушала з місця.
Тоді і я підвівся зі словами:
— Так, тепер вам треба відпочити. Сподіваюсь, Едвардо, що ваш лихий настрій розвіявся. Недавно ви були дуже смутні, і я страждав через вас.
— Все минеться, коли я висплюсь.
Мені не було чого більше додати, і я пішов до дверей.
— Ага, дякую за сьогоднішній вечір,— сказала вона й подала мені руку. А коли намірилась проводити мене до сходів, я став її одмовляти.
— Не треба, просив я.— Не турбуйтесь, я сам…
Та вона все-таки пішла мене проводити. В передпокої вона терпляче дожидала, поки я знайду свого кашкета, рушницю і ягдташ. У кутку стояв ціпок, я його запримітив і придивився до нього: то був ціпок лікаря. Побачивши, куди я дививсь, вона зашарілась: з її обличчя було видно, що вона невинна й не знала про ціпок. Збігає ціла хвилина. Зрештою її бере шалений нетерпець, і вона з трепетом у голосі каже:
— Ваш ціпок. Не забудьте свого ціпка.
І вона простягає до мене лікарів ціпок.
Я глянув на неї, вона все ще тримала поперед себе той ціпок, її рука тремтіла. Щоб покінчити з цим, я взяв ціпка й поставив його назад у куток. І сказав:
— Це лікарів ціпок. Не можу збагнути, як це кульгавий чоловік міг забути свого ціпка.
— А вам що до того кульгавого чоловіка?!— спересердя крикнула вона й ступила до мене крок ближче.— Ви не кульгаєте, ні! Але якби ви навіть кульгали, то й тоді вам би було далеко до нього, о, далеко, вам би було далеко до нього. Отак!
Я думав, що б відповісти їй, та все вилетіло з голови і я мовчав. Низько вклонившись, я позадкував до дверей і вийшов сходами надвір. Там я трохи постояв, вдивляючись вперед, а тоді подався своєю дорогою.
"Он як, він забув свого ціпка,— думав я,— і вертатиметься по нього цією дорогою. Він не допустить, щоб останнім чоловіком, що вийшов з того дому, був Я…"
Я ледве переставляв ноги, позираючи туди-сюди, на узліссі я зупинився. Аж ось через півгодини чекання показався лікар: він ішов у мій бік, а як побачив мене, то наддав ходи. Перше ніж він устиг щось мовити, я підняв кашкета, щоб побачити його реакцію. Лікар і собі підняв капелюха. Ми наблизилися один до одного, і я сказав:
— Я вам чолом не віддавав.
Він відступив крок назад і витріщився на мене:
— Не віддавали?
— Ні,— сказав я.
Мовчання.
— Та чи мені не однаково, що ви зробили,— відповів він, сполотнівши на виду.— Я забувся свій ціпок і йду по нього.
Я нічого на це не сказав, але відомстив інакше: я простягнув перед ним рушницю, як перед собакою, й звелів:
— Гоп!
Потім засвистів, заохочуючи його до стрибків через рушницю. Якийсь час він боровся сам із собою: його обличчя прибирало найдивовижніших виразів, коли він зціплював губи й потуплював очі в землю. Зненацька він прошив мене поглядом, якась напівусмішка висвітила риси його лиця й він сказав:
— Власне, навіщо ви все це робите?
Я не відповів, але його слова справили на мене враження.
Нараз він простягнув мені руку й глухо мовив:
— З вами щось діється. Якщо ви зізнаєтесь мені, що саме, то, може…
Тепер мною опанував сором і відчай, ці спокійні слова збили мене з пантелику. Мені знов захотілося йому щось приємне, і, схопивши його за пояс, я заторохтів:
— Вибачте мені за це, чуєте? Та що б же зі мною діялось? Нічого такого, мені не потрібна ваша допомога. Ви, мабуть, шукаєте Едварду? Ви знайдете її вдома. Тільки покваптеся, а то вона ляже спати до вашого приходу. Вона дуже стомилась, я сам це бачив. Я кажу вам те, що вас цікавить найдужче, те, що знаю. Це правда. Ви знайдете її вдома, тільки покваптесь!
І я розвернувся й помчав геть від нього, ступаючи лісом широкими кроками. Так добувся я додому, до хатини.
Довгенько я сидів у себе на полу так, як і прийшов,— з ягдташем за плечима та з рушницею в руці. Чудні думки зринали в моїй голові. Чого це я виливав лікареві душу? Я не тямився від того, що тримав його за пояс і дивився на нього повними сліз очима. Тепер, певно, зловтішається,— думав я,— може, сидять оце удвох і з Едвардою й беруть мене на глузи. Він поставив свого ціпка в передпокої. Ти бач, якби я навіть кульгав, то й тоді мені було б далеко до лікаря, дуже далеко, так вона сама сказала…
Я стаю посеред хатини, зводжу на своїй рушниці курок, повертаю її дулом до підйому лівої ноги й вистрілюю.