Потроху поводження та мова базару зробилися рідні панові, і пані Климця з жахом спостерігала, як її чоловік утрачав ознаки шляхетності, набравшись брутальних манір.
А далі пана вже почало тягти до базару, і він без потреби вештався у натовпі, щоб од приятелів почути новини, які передавались пошепки й озираючись. Ці чутки про селянські повстання, про різних отаманів, що не корилися більшовикам, про наступ чужоземного війська були за єдину втіху...
Згодом джерело чуток почало висихати, а може, почала висихати віра в них...
Щодалі більше напосідали думки про маєток, про ліси, про колишні бенкети. І що менше лишалося речей на продаж, то більше мріяв пан про свій поворот до маєтку.
За одне був вдячний пан революції — банки розграбовано і спалено — маєток його тепер буде чистий від боргу. От тепер-то він загосподарює! От тепер-то він напевно висудить у Ліщинського дядьків ліс. А може, й самого Ліщинсь-кого давно забили більшовики?.. Це була б друга приємність од революції.
За мріями не доспавши ночі, прокинувся одного ранку пан Слимаківський у поганому настрої. Климця зготувала гірку каву з паленого ячменю і заклопотано перебирала речі в кутку кімнати^
— Що ж продавати будемо?
— Таж простирадло, здається, ти казала! Климця здивовано подивилась на пана.
— Ще на тому тижні простирадло продали.
— Ну то що ж?
— Неси, мабуть, годинника...
— Годинника? Ніколи!..
Годинник був гордістю роду Слимаківських. Того годинника подарував за якісь послуги якомусь Слимаківському якийсь польський король.
Ні, годинника пан ніколи не продасть! Недарма ж він спровадив його, як найціннішу річ, ще до своєї втечі з Сли-маківки.
— То що ж будемо їсти? — знов запитала пані з сумом.
Пан мовчав. І в той час, як Климця сиділа на пошарпаному кріслі й плакала, пан боровся зі спокусою. Безліч каламутних думок і почувань, що суперечили одні одним, підхопили пана Станіслава на свої хребти й несли невідомо куди...
Він забув про каву, і очі йому заслало мрійливим туманом. Він мріяв про чудо, завдяки якому не треба буде продавати годинника. Він літав у надземних високостях, із яких діла земні здаються дитячими іграшками...
Пан не вірив у бога, він не міг молитись, і мрії йому "Ули, як пісок струсеві. Коли життя притискувало до стіни різними небезпеками, він ховав висохлу голову у пісок мрій... Реальне життя відходило кудись за рожеву млу, а коли повертався він знову до дійсності, рішення приходили виразні й чіткі.
— Загорни годинника...— прошепотів пан, немов прокинувшись од сну, і сам почав похапцем одягати драного піджака.
Була рання весна. Десь за Дніпром у лісах білів пошарпаний сніг, а на вулицях було вже сухо. Тільки здаля повівав холодний пронизливий вітер і забивав цвяхи в похилену панову спину.
Годинник був важкий і неоковирний. Мосянжові орнаменти продирали хустку й гостро в'їдалися в ребра, але пан не помічав того.
Він замріявся знову, і в центрі його мрій був дядьків ліс. Пан підрахував прибутки, у мріях умовлявся з покупцями, влучно та гостро ганьбив Ліщинського, блискуче промовляв на шляхетних зборах...
Слимаківський нічого не помічав навколо. Він дивився понад головами людей, що безтурботною рікою пливли тротуарами. Були між ними люди різних станів і різного віку. От пройшли робітники, просто, але чисто зодягнені, півста хлопчаків і дівчаток — піонерів — вистукували такта під барабан, а пан Слимаківський плив на хвилях наймовір-них мрій...
Незабаром людський потік закружляв утле тіло пана Станіслава і, як нічні примари при світлі дня, так мрії панові в базарному оточенні вмить розвіялись. Базар за чотири роки зробився такий милий, такий рідний, що пан почував завше заспокоєння, як колись малим на лоні матері.
Він забув про гордість роду Слимаківських — годинника, подарованого якимсь королем. Годинник отут, на базарі, був для нього лише крамом, за який треба було вторгувати якомога більше.
Пан розіслав драну хусточку на сухому місці і з гордістю став над годинником.
Підійшов старий базарний знайомець, такий самий вигнанець з родового маєтку, як і пан Станіслав,
— Ну, і як ви, пане, думаєте, де ж подівся той заповіт? — пан Єрський напередодні вислухав сумну повість Слима-ківського про втрачений заповіт на дядьків ліс, але щось перебило їм балачку.
— А дідько його знає! Вже б я, пане, коли б знав, так той папір не минув би моїх рук...
_ Ну, нічого, пане, все це мине, і лісок, хе-хе! буде
ваШ..._пошепки на вухо промовив пан Єрський.
у цей час очі пана Станіслава якось мимоволі вп'ялися в натовп. Він побачив там щось неймовірно цікаве для себе. Він якийсь час не здавав собі справи, що саме він там побачив, аж потім зрозумів: між рядами "барахольників" ішов, розглядаючи речі, Ліщинський.
Він був добре зодягнений і, видимо, вишукував цікаві речі. Пан Слимаківський стояв як загіпнотизований, фігура Ліщинського потроху закривала йому ввесь світ...
Ліщинський наближався. Пан Єрський щось говорив Слимаківському, але той не слухав.
Ліщинський підійшов близько і, зобачивши годинника, нахилився над ним, уважно розглядаючи. Він, видимо, не впізнав пана Станіслава.
Слимаків ський дивився йому в потилицю, зціпивши зуби й трясучись усім тілом. Жили на його худій шиї напружилися, у скронях бухали молотки, й не вистачало повітря в грудях...
— Скільки хочете за це барахло? — недбало запитав Ліщинський, не підводячись.
Слимаківського обдало жаром. Він раптово нахилився і схопив годинника тремтячими руками.
— Пшя крев! Хол єра! — вирвалося клекотом з його грудей. Ліщинський випростався й пильно глянув в обличчя пана Слимаківського. .
— Пан Станіслав?! — здивовано прошепотів він, подавшись од несподіванки назад. Видимо, лайка не дуже вразила його, а може, він не зрозумів, до кого вона стосувалася.
Слимаківський притиснув годинника до грудей і гостро-вороже дивився на Ліщинського, а той з зацікавленням Розглядав його убогу постать. Врешті очі їх зустрілися — очі загнаного звіра й одгодованого мопса, певного в своїх силах.
Що було, то минуло, пане! Я давно збираюсь виправити кривду, що колись момоволі заподіяв вам...
Ліщинський під гострим зором Слимаківського витяг з кищені пальта товстого гамана, покопався в ньому й подав панові згорнутого папера.