— Посмішка — це забаганка багатих людей, пане Ібрагіме. У мене немає на неї коштів.
Якраз щоб позлити мене, він розплився в посмішці.
— Бо ти гадаєш, що я належу до багатих?
— У вашій касі завжди є гроші. Я не знаю нікого, хто протягом усього дня мав би перед собою так багато купюр.
— Але гроші потрібні для того, щоб платити за товар і за приміщення теж. Уяви собі, наприкінці місяця мені залишається зовсім небагато.
І він посміхнувся ще дужче, ніби кепкуючи з мене.
— Пане Ібрагіме, коли я кажу, що посмішка — це забаганка багатих, то маю на увазі, що вона для щасливих людей.
— Отут ти й помиляєшся. Саме посмішка робить людей щасливими.
— Так я й повірив.
— Спробуй.
— Кажу ж, так я й повірив.
— Ти ж увічливий хлопчик, Момо?
— Мушу, інакше отримаю ляпаса.
— Ввічливість — це добре. Але люб'язність — іще краще. Спробуй посміхнутись, і тоді побачиш.
Що ж, з огляду на те, як мило пан Ібрагім, який періодично підкидає мені баночку тушкованої капусти зі шматочками сосисок найвищої якості, просив мене про це, варто спробувати.
Наступного дня я справді веду себе, як хворий, якого вночі накололи: посміхаюся геть усім.
— Ні, мадам, перепрошую, але я не зрозумів завдання з математики.
Гоп — посмішка!
— Я не зміг його виконати!
— Що ж, Мойсею, я тобі поясню його ще раз.
Нечувано. Ні репету, ні попереджень. Нічого.
У їдальні…
— Можна мені ще трохи каштанового повидла?
Гоп — посмішка!
— Так, із сиром…
І ось нова порція.
У спортивному залі я зізнаюся, що забув кеди.
Гоп — посмішка!
— Вони ще не висохли, пане…
Вчитель сміється і поплескує мене по плечу.
Оце клас! Ніщо не може встояти переді мною. Пан Ібрагім дав мені абсолютну зброю. Я "обстрілюю" своєю посмішкою весь світ. До мене більше не ставляться як до таргана.
Повертаючись зі школи, я звернув на Райську вулицю. Я звертаюся до найвродливішої повії, високої чорнявки, яка мені завжди відмовляла:
— Ну, що?
Гоп — посмішка!
— Піднімемось?
— А тобі вже є шістнадцять?
— Авжеж, мені вже давно шістнадцять!
І знову — посмішка!
Ми піднімаємося.
Потім, одягаючись, я розказую їй, що працюю журналістом і пишу велику книгу про повій…
Гоп — посмішка!
…що мені потрібно, аби вона розказала трохи про своє життя, якщо, звісно, хоче.
— Ти справді журналіст?
Посмішка!
— Так, точніше, вчуся на журналістиці…
І вона розповідає. Я дивлюся на її груди, що тихо колишуться, коли вона починає говорити. Я не можу повірити. Жінка розмовляє, зі мною. Жінка. Посмішка. Вона розказує. Знову посмішка. Вона розказує.
Ввечері, коли батько повертається, я, як завжди, допомагаю йому зняти пальто і, прошмигнувши вперед, стаю прямісінько перед ним у світлі, аби він мене бачив.
— Вечеря готова!
Гоп — посмішка!
Він здивовано дивиться на мене.
Я продовжую посміхатися. Наприкінці дня це нелегко, але я тримаюся.
— Ти щось утнув?
Тут посмішка зникає.
Проте я не впадаю у відчай.
За десертом я роблю ще одну спробу.
Гоп — посмішка!
Він збентежено мене роздивляється.
— Підійди-но сюди, — каже він.
Я відчуваю, що моя посмішка близька до перемоги. Опля, ще одна жертва. Я підходжу. Можливо, він хоче мене поцілувати? Якось він розказував, що любив цілувати Попола, що той був лагідним хлопчиком. Можливо, Попол зрозумів силу посмішки ще від народження? Або в моєї матусі був час, щоб його цього навчити.
Я стою поряд із батьком, на рівні його плеча. Його вії відображаються в його зіницях. Я ж посміхаюсь, ледве не розриваючи рота.
— Треба поставити тобі брекети. Я ніколи раніше не помічав, що в тебе стирчать зуби.
Саме після цього випадку я взяв собі за звичку, тільки-но мій батько лягав спати, ходити ввечері до пана Ібрагіма.
— Я сам у всьому винен, якби я був, як Попол, татові було би простіше мене любити.
— Хіба тобі про це щось відомо? Адже Попол поїхав.
— Ну то й що?
— Можливо, він терпіти не міг твого батька.
— Ви так гадаєте?
— Він же поїхав. Ось тобі й доказ.
Пан Ібрагім дав мені жовті монетки, щоб я складав їх у стовпчики. Це мене трохи заспокоювало.
— А ви знали Попола? Пане Ібрагіме, то ви його знали? Що ви про нього думаєте?
Він різким ударом закрив свою касу, наче боявся, що вона заговорить.
— Момо, ось що я тобі скажу: ти мені у сто, тисячу разів подобаєшся більше, ніж Попол.
— Справді?
Я був радий, але не хотів цього показувати. Я стиснув кулаки і трохи вишкірив зуби. Треба захищати сім'ю.
— Обережно, я не дозволю вам говорити погано про мого брата! Чим вам Попол не до вподоби?
— Попол був дуже хорошим хлопчиком, дуже хорошим. Але, вибачай, мені більше подобається Момо.
Я був милостивим принцом і вибачив йому.
За тиждень пан Ібрагім послав мене на консультацію до знайомого дантиста, що працював на вулиці Метеликів. У пана Ібрагіма явно була волохата лапа. Наступного дня він мені сказав:
— Момо, менше посміхайся, досить уже. Та ні, жартую. Мій товариш запевнив, що тобі не потрібні брекети.
Він нахилився до мене, його очі реготали.
— Уяви собі, що ти йдеш на Райську вулицю із залізяччям у роті: яка повія тоді повірить, що тобі шістнадцять.
Тут пан Ібрагім влучив у самісіньке яблучко. І тепер уже я сам захотів поскладати монетки, щоб дати лад думкам.
— Звідки ви все це знаєте, пане Ібрагіме?
— Та я нічого такого не знаю. Я тільки знаю, що є в моєму Корані.
Я зробив ще кілька стовпчиків із монет.
— Момо, добре, що ти ходиш до професіоналок. Попервах завжди треба ходити до професіоналок, до жінок, які добре знають своє ремесло. Потім, коли ти додаси різні складнощі й почуття, зможеш перейти на аматорок.
Мені стало краще.
— А ви іноді ходите на Райську вулицю?
— Рай відкритий для всіх.
— А-а-а, вигадуєте, пане Ібрагіме, не хочете ж ви сказати, що досі ходите туди, у вашому віці!
— Чому ж ні? Хіба вона зарезервована тільки для малоліток?
Тут я відчув, що змолов дурницю.
— Момо, а як тобі ідея сходити кудись разом?
— О, то ви іноді ходите, пане Ібрагіме?
Ну ось, я знову змолов дурницю. Тому додав найширшу посмішку.
— Точніше, я мав на увазі, що ви весь час сидите на табуретці.
Утім, я дуже зрадів.
Наступного дня пан Ібрагім повіз мене до Парижа, красивого Парижа, такого, як на туристичних знімках. Ми пройшлися вздовж Сени, яка не така вже й пряма.