Пампушка

Ги де Мопассан

Ось уже кілька днів підряд містом проходили рештки розбитої армії. Це було не військо, а безладна орда. У солдатів повиростали довгі неохайні бороди, мундири були подерті; йшли вони мляво, без прапорів, врозбрід. Приголомшені, змучені, неспроможні ні думати, ані діяти, всі вони йшли лише за звичкою; при найменшій зупинці вони одразу падали з утоми. Особливо багато було мобілізованих під час війни — мирних людей, смирних рантьє, що знемагали під вагою рушниці, і молодих новобранців, в яких переляк міг швидко змінятися піднесенням і які були однаково готові до атаки, і до втечі; де-не-де між ними миготіли червоні шаровари — рештки дивізії, розбитої у великому бою; в рядах піхотинців різних полків попадалися похмурі артилеристи і зрідка можна було побачити блискучу каску драгуна, що насилу встигав важкою ходою за більш легким кроком піхоти.

Проходили й дружини вільних стрільців з героїчними назвами: "Месники за поразку", "Громадяни могили", "Учасники смерті", але виглядали вони справжніми розбійниками.

Їхні начальники, колишні торговці сукнами або зерном, недавні крамарі, що збували сало або мило, випадкові воїни, яким дали офіцерські чини за гроші або за довгі вуса, оздоблені галунами і обвішані зброєю, розмовляли оглушливими голосами і обговорювали плани воєнних дій з таким виглядом, ніби їхні плечі — єдина опора Франції, яка гине. А тимчасом вони нерідко боялися своїх власних солдатів, іноді не в. міру хоробрих, — шибеників, грабіжників і розпусників.

Ішли чутки, що пруссаки ось-ось увійдуть в Руан.

Національна гвардія, яка останні два місяці провадила дуже обережну розвідку в сусідніх лісах, — причому іноді підстрелювала своїх власних вартових і готувалась до бою, тільки-но якесь зайча заворушиться в кущах, — тепер повернулась до своїх домівок. Її зброя, мундири, — все смертоносне спорядження, яким вона ще так недавно лякала верстові стовпи великих доріг на три льє навкруги, раптом кудись зникло.

Останні французькі солдати переправилися, нарешті, через Сену, ідучи в Понт-Одемер через Сен-Север і Бур-Ашар; а позаду всіх, пішки, йшов генерал з двома ад'ютантами; він остаточно занепав духом і не знав, що робити з такими роздрібненими купками людей; він і сам був у розпачі від страшного розгрому народу, що звик перемагати, а тепер був безнадійно розбитий, незважаючи на свою легендарну хоробрість.

Потім над містом залягла глибока тиша, мовчазне і розпачливе очікування чогось невідомого. Багато пузатих буржуа, що втратили всяку мужність у себе за прилавком, з тривогою чекали переможців, боячись, щоб не прийняли за зброю їхні рожна для печені і великі кухонні ножі.

Життя, здавалося, зупинилось; крамнички зачинились, безлюдні вулиці заніміли. Коли-не-коли вздовж стін поквапливо пробирався перехожий, наляканий цією тишею.

Чекати так страшно, що людям хочеться, щоб ворог уже швидше прийшов.

На другий день після відходу французьких військ, скоро після полудня, по місту промчало кілька уланів, що з'явилися хтозна-звідки. Потім, трохи згодом, по схилу Сент-Катрін спустилася чорна лавина; два інших потоки загарбників ринули з боку Дарнетальської і Буагійомської доріг. Авангарди цих трьох корпусів водночас з'явилися на площі біля ратуші, і через усі сусідні вулиці розгорнутими батальйонами стала підходити німецька армія; брук стугонів від розміреного й чіткого кроку.

Слова команди, що вигукувалися незвичними гортанними голосами, розносились вздовж будинків, які здавалися вимерлими й покинутими, а проте з-за причинених віконниць чимало очей крадькома розглядали переможців, людей, що стали, "за правом війни", хазяїнами міста, майна й життя. Мешканці, які сиділи в затемнених кімнатах, були охоплені жахом, що його викликає стихійне лихо, великі й руїнницькі геологічні перевороти, перед якими безсилі вся мудрість і могутність людини. Одне й те ж почуття виникає кожного разу, коли повалено усталені порядки, коли втрачено почуття безпеки, коли все, що було під охороною людських законів або законів природи, опиняється під владою безглуздої, грубої і нещадної сили. Землетрус, що нищить цілий народ під руїнами будинків, розлив ріки, що несе потонулих селян разом з трупами волів і зірваними кроквами дахів, або переможна армія, яка вирізує тих, що захищаються, забирає в полон усіх інших, грабує в ім'я Меча і під гуркіт гармат дякує якомусь там богові, — все це — страшне лихо, яке підриває віру в одвічну справедливість і в прищеплюване нам сподівання на заступництво небес і розум людини.

Та невеличкі загони вже стукали біля кожних дверей і зникали в будинках; слідом за навалою йшла окупація. У переможених з'явився новий обов'язок: виявляти люб'язність до переможців.

Минув деякий час, стих перший порив жаху, і знову запанував спокій. У багатьох родинах прусський офіцер їв за одним столом з господарями. Іноді, якщо він був добре вихований, він із чемності жалів Францію, казав, що йому неприємно брати участь у цій війні, йому були вдячні за такі почуття; до того ж, кожного дня могло стати в пригоді його заступництво. Догоджаючи йому, крім того, можна було позбутися постою кількох зайвих солдатів. Та й навіщо зачіпати людину, від якої цілком залежиш? Адже це скоріше було б нерозсудливістю, ніж хоробрістю. А нерозсудливість вже не є вадою руанських буржуа, як раніше, в часи героїчних оборон, що прославили це місто. І, нарешті, кожний виправдував себе головним аргументом, підказаним французькою ввічливістю: у себе вдома цілком припустимо бути чемним з іноземним солдатом, аби тільки на людях не виявляти цих близьких відносин. На вулиці його не пізнавали, зате вдома охоче розмовляли з ним, і німець з кожним днем усе довше засиджувався вечорами, гріючись біля сімейного вогнища.

Усе місто потроху набирало звичайного вигляду: французи ще побоювались виходити з дому, але прусські солдати кишіли на вулицях. Проте офіцери блакитних гусарів, які з викликом волочили по тротуарах свої довгі знаряддя смерті, зневажали простих громадян, мабуть, не набагато більше, ніж офіцери французьких єгерів, що пиячили в тих самих кафе рік тому.