Для нас могила ця лишиться навіки полум'ям віри, вона дала нам незабутнє минуле.
Це буде друга свята могила над Дніпром.
Діти України, це ваша могила, вона буде тим дзвоном, що vivos vocat[1], — не дасть вам спинятись, не дасть забути.
Цей день стане днем всієї шкільної молоді України. Від року до року сюди будуть приходити, тут будуть плакати, тут будуть молитись, тут будуть складати братерську присягу ті, що матимуть переступити поріг життя.
І коли життя зітре з пам'яті сучасників ці дорогі обличчя наших братів, коли прийдуть нові люди... вони пам'ятатимуть, що тут лежать ті, що віддали все, що мали, — молодість, розум, щастя й життя — ЗА ВОЛЮ України.
Весняне сонце гріло і заливало золотим промінням дорогі труни, коли жалобний похід рушив через місто до останнього притулку юнаків-героїв над рідним Дніпром, а коли труни поставили над могилою, — на прозорім, кришталевім небі засяв молодий місяць і танки мигтячих, променистих зірок.
Весна прощалась з молодістю, а молодь ридала над могилою, і лилася востаннє рідна пісня.
Будьте ж певні, дорогі, незабутні герої, — ваша смерть не згинула марно. Чуєте?! — Вона живе і житиме довіку — вільна, самостійна Україна.
[1] ...vivos vocat... — живим словом, закликом.