А чоловік у хітоні лагідно й тихо-замислено, співжа-ліючо-ніжним, усепрощаючим поглядом голубив розходившогося мисленника.
— Еге! Я — Христос, той син чоловічий, якого ти, надлюдина, як сам про себе кажеш, не зрозумів єси... Я той, Кого ви чули й Кого не послухали...
— Ти?.. Ти — син чоловічий?.. Ні, ти іншим разом мовиш правильніше, коли взиваєш себе сином божим... Еге, син того, кого вигадали ми, люди... Ти втілив у собі все вигадане, й фантастичний учитель вийшов із тебе...
— Так!..— тихо сказав чоловік у хітоні.— Але скажи мені, що ти дав людськості?.. Як ти вжив талант, що дав тобі його Пан Твій?..
— Жодного Пана я не маю над собою, не визнаю нічиєї над собою влади!..
— Все ж таки відповідж мені на питання!..
— Відійди, відійди від мене, марівниче вбогий!.. Відійди геть, марево, з своєю блідою й безживною мораллю, що скалічила світ! Геть від мене!.. Відійди, не муч моєї душі! Не муч моєї наболілої, недужої душі!.. Я не тебе шукаю... Чуєш, не тебе... О, я тебе навіть ненавиджу, бо я маю право, усвячене моєю самосвідомістю людини, з погордою дивитися на тебе, бо ти бог, ха, ха, ха, ха!.. Бог — ти, а я людина, розумієш? Людина реальна, ловна, справжня, здатна власними намаганнями стати надлюдиною, і тебе мені не треба, не треба!!! Чуєш?!. Ти мені заваджаеш, ти мене робиш шаленим, стоячи переді мною!!. Геть же, геть!!. Пріч, марівниче, що до вигаду своїх історичних жидів 1 додав свій власний вигад і сам, втіливши в собі на час тисячолітню скалічену гадку рідного народу, став спогадом мені подібних, але маючих менше людських сил на те, щоб жить справді, вповні по-людськи жить!.. Я хочу жить, жить так, аби уссати, вбрати в себе все життя цілком, не обмежуючи широкості його ні,лещатами вікового розуму, що його придбав світ за ввесь час свого існування, ні вінками сили волі, а лиш керуючись важким та широким інстинктом людським, вільним інстинктом надлюдини, що підносить її, царя природи, над усе інше... Так! Все життя, все його вповні, цілком до краю дна хочу вбрать, уссати в себе, хочу широко й вільно витратить свою життєву міць, не боячися жодних сентиментальних, безживних мора-лів, яких творцем був єси й ти, нині лиш згадка людська!..
— Чи ж я тобі перешкоджаю всисати в себе ціле своє життя... Хіба не я казав, що людина не має права морального сама кидати своє життя, поки воно її не кине по розпорядженню Вищої Влади?.. Еге, ти і багато вас не схотіли розуміти мене... Дві тисячі літ незабаром упаде в вічність, зникне й'сховається в ній, але й досі мало хто вповні мене зрозумів... Невже за свою простість, невже за ясність та придатність до життя моє слово повинно буть незрозумілим, незрозумленим?.. Просто його розуміть мають за неможливу річ!.. Але ні, ти та інші — а їх безліч — не винні в тім, що не хочете, не можете зрозуміти його, в тому навіть, що з погордою дивитесь на його... На мойому бо слові ті лицеміри, що їм подібні не згоджувались зі мною в той час, коли я жив та вчив, вони збудували цілу безодню підлоти, панування, яке я відкидав, пишноти, яку я заперечав, старшинування та нерівності, що їх я, ганячи, відпирав, проповідуючи цілком протилежне; усе се вони вкрили лицемірством, назвавши се моїм ученням, і виклали його таким перед сліпими людьми, що ще не здатні були мене шукати й відшукать, і вони привикли мене знати таким, яким я був викладений їм лицемірами, що, пересварившись між собою, втво-рили жорстокощі інквізиційні, за котрі б я вигнав їх з храму, якби вони були мені трапилися під той час... І все се робилося в моє ім'я!.. А люди не розуміли, що се — не мої слуги, що їх слова — не мої, що вони — зрадники, кати мого слова, не розуміли сього й не чули тих, які насмілювались стати за моє слово, не слухали їх, а як і чули потім, то знов не розуміли уже й тих, що їм нагадували про дійсного мене, і люди, люди нещасні все мерли мовчки в страшних стражданнях посеред густої темряви непроглядної...
О, люди б повинні мене проклинати, мене, винуватця всіх тих пострахів та звірячих заходів, а ви лиш одступи-лись од мене, не схотівши зрозуміти мене!..
Еге, ви зневірилися, скалічені лицемірством, що циркулювало під моїм ім'ям, наложуючи полуду на очі всіх, і кращі поміж вами, замість того щоб зрозуміть мене, поривались у всі сторони, на всі боки, все намагаючись витворити собі новий рай, збудувати добробут свій поуз мене, так кажучи; і вони зробили для вас безмірно багато хорошого, що не протилежне моїм словам, але вони помилялись, і сі помилки, дякуючи вам, вашим недомислам, вашим віковічним привичкам, утворили ціле нове пекло поміж вами, в якім всесвіт тепер знемагає в конвульсіях, зневірившися у всім і в своїх власних силах!..
От ти мислиш, що вбирати в себе життя своє ціле вповні — се значить розливати кров тих, що стоять тобі на життьовому шляху?.. А я кажу: ні, бо се або скалічене, або дикб розуміння життя й борні... Се наслідок хворості душі, що вистраждалась у шуканнях правди, або недорозвинутого розуму... Чи не краща ж з правдиво людського пункту глядіння боротьба, коли, не проллявши ні краплини крові братньої, ти несеш щастя собі й свойому ворогові?..
Ти знов мислиш, що будувати своє життя — се значить руйнувати матерію в формах, яка перешкоджа твоїй будівлі?.. А я кажу тобі: орел, яким ти милувався в пориванні, лиш тим і нижче тебе, що йому, будуючи своє життя, добробут свій, неминучу треба руйнувати матерію, що має певну форму й що* одушевлена життям, нищити собі подібних, тобі ж сього не треба або бодай не в такім обсязі та й не відносно себе подібних...
Боротись — не значить руйнувати, а значить будувати; от здорове розуміння боротьби... Але ти казатимеш, що не може буть будівлі без руйнування; тоді я виправдую тебе; але коли тобі більш до вподоби процес руйнування, ніж космос, як наслідок твого будування, то ти — нещасний хворий, син свого скаліченого недужого часу!..
Але ти страждаючий, бо ти страдно шукав правди й занедужав, "обремененним" став єси, то прийди до мене страждаючий та обремененний, і я успокою тебе!..
— Геть!.. Тікай від мене, геть же, геть!!! — несамовито скрикнув мисленник і кинувся на того чоловіка в хітоні з стисненими кулаками, але його загонистість згубила його: він не втримався рівноваги, посковзнувшись, та й, упавши з високості, розбився...