— Навпаки, ви прекрасно міркуєте.
— Стоїки, яких ви пародіюєте, були визначщ люди, але вчення їхнє застигло ще дві тисячі років тому, й нітрохи не посунулося вперед, і не буде рухатись, бо воно не практичне й не життєве. Воно мало успіх тільки в меншості, яка проводить своє життя в студіюванні й смакуванні всяких учень, а більшість не розуміла його. Вчення, що про-новідує байдужість до багатства, до вигод життя, зневагу до страждань і смерті, зовсім не зрозуміле для величезної більшості, бо ця більшість ніколи не знала ні багатства, ні вигод у житті; а зневажати страждання означало б для неї зневажати саме життя, бо вся людська істота складається з відчувань голоду, холоду, кривд, утрат і гамлетівського страху перед смертю. В цих відчуваннях усе життя: воно може обтяжувати, можна ненавидіти його, але не зневажати. Так от, повторюю, вчення стоїків ніколи не може мати майбутнього, а прогресують, як бачите, від початку віку і до сьогодні боротьба, чутливість до болю, здатність відповідати на подразнення...
Іван Дмитрович раптом втратив хід своїх думок, спинився і досадливо потер чоло.
— Хотів сказати щось важливе, та збився,— сказав він.— Про що я? Ага! То от я й кажу: хтось із стоїків продав себе в рабство на те, щоб викупити свого ближнього. От бачите, значить, і стоїк реагував на подразнення, бо для такого великодушного акту, як знищення себе заради ближнього, потрібна обурена, співчутлива душа. Я забу" тут у тюрмі все, що вчив, а то б ще що-небудь пригадав.
А Христа взяти? Христос відповідав на дійсність тим, що плакав, усміхався, журився, гнівався, навіть нудьгував; він не з усмішкою йшов назустріч стражданням і не зневажав смерть, а молився в саду Гефсіманському, щоб його минула чаша цяя.
Іван Дмитрович засміявся й сів.
— Припустимо, спокій і задоволення людини не поза нею, а в ній самій,— сказав він.— Припустимо, треба зневажати страждання й ні з чого не дивуватись. Але ж ви на якій підставі проповідуєте це? Ви мудрець? Філософ?
— Ні, я не філософ, але проповідувати це повипеп кожен, бо це розумно.
— Ні, я хочу знати, чому ви в справі розуміння, зневаги до страждань тощо вважаєте себе компетентним? Хіба ви страждали коли-небудь? Ви маєте уяву про страждання? Дозвольте: вас у дитинстві шмагали?
— Ні, мої батьки ненавиділи тілесні кари.
— А мене батько бив жорстоко. Мій батько був крутий, гемороїдальний чиновник, з довгим носом і жовтою шиєю. Але будемо говорити про вас. За все ваше життя до вас ніхто не доторкнувся пальцем, ніхто вас не залякував, не бив; здорові ви, як бик. Росли ви під крильцем батька і вчилися його коштом, а потім зразу захопили синекуру. Понад двадцять років жили ви в безплатній квартирі, з опаленням, з освітленням, з прислугою, маючи до того право працювати, як і скільки ви захочете, хоч би й нічого не робити. З природи ви людина лінива, тендітна і тому старалися влаштовувати життя своє так, щоб ніщо вас не турбувало й не зрушувало з місця. Справи ви 'здали фельдшерові та іншій наволочі, а самі сиділи в теплі та в тиші, складали гроші, книжки читали, тішили себе думками про різну високу нісенітницю і (Іван Дмитрович подивився на червоний ніс лікаря) випивахом. Одним словом, Ялііття ви не бачили, не знаєте його зовсім, а з дійсністю знайомі тільки теоретично. А зневажаєте ви страждання й ні з чого не дивуєтеся з дуже простої причини: суєта суєт, зовнішня і внутрішня, зневага до життя, страждання й смерті, розуміння, справжнє благо — все це філософія, якраз придатна для російського лежня. Бачите ви, наприклад, як мужик б'є жінку. Навіщо заступатись? Нехай б'є, однаково обоє помруть рано чи пізно; і той, що б'є, до того ж зневажає побоями не того, кого б'є, а самого себе. Пиячити безглуздо, непристойно, але пити — вмирати і не пити — вмирати. Приходить баба, зуби болять... Ну, що ж? Біль є уява про біль, і до того ж без хвороб не проживеш па цьому світі, всі помремо, а тому йди собі, бабо, геть, не заважай мені мислити і горілку пити. Молода людина просить поради, що робити, як жити; перше ніж відповісти, інший би задумався, а тут уже готова відповідь: прагни розуміння або справжнього блага. А що таке це фантастичне "справжнє благо"? Відповіді нема, звичайно. Нас тримають тут за гратами, гноять, мордують, але це прекрасно й розумно, бо між цією палатою і теплим, затишним кабінетом нема ніякої різниці. Зручна філософія: і робити нічого, і совість чиста, і мудрецем себе почуваєш... Ні, пане, це не філософія, не мислення, не широчінь поглядів, а лінь, факірство, очманілість... Так! — знову розсердився Іван Дмитрович.— Страждання зневажаєте, а, мабуть, якби прищикнути вам дверима пальця, то загорлаєте на весь голос!
— А може, і не загорлаю,— сказав Андрій Юхимович, лагідно усміхаючись.
— Еге, як же! А от якби вас торохнув параліч або, скажімо, який-небудь дурень і нахаба, користуючись своїм становищем і чином, образив вас прилюдно, і ви знали, що це минеться йому безкарно,— ну, тоді б ви зрозуміли, як це посилати інших до розумінням справжнього блага.
— Це оригінально,— сказав Андрій Юхимович, сміючись від задоволення й потираючи руки,— Мене приємно вражає ваша схильність до узагальнень, а моя характеристика, яку ви тільки що зволили зробити, просто блискуча1. Признатися, розмова з вами дає мені величезне задоволення. Ну, я вас вислухав, тепер і ви зробіть ласку вислухайте мене...
XI
Ця розмова тривала ще близько години і, як видно, справила на Андрія Юхимовича глибоке враження. Він став ходити до флігеля щодня. Ходив він туди ранком і по обіді, і часто вечірня темрява заставала його за розмовою з Іваном Дмитровичем. Спершу Іван Дмитрович цурався його, підозрював у злому намірі и одверто виявляв свою неприязнь, а потім звик до нього і своє гостре поводження змінив на поблажливо-іронічне.
Незабаром по лікарні пішла чутка, що лікар Андрій Юхимович став відвідувати палату № 6. Ніхто —ні фельдшер, ні Микита, ні сиділки не могли зрозуміти, чого він ходив туди, чого просиджував там цілі години, про що розмовляв і чому не прописував рецептів. Вчинки його здавалися дивними. Михайло Авер'янович часто не заставав його дома, чого раніше ніколи не траплялось, і Дар'юш-ка була дуже збентежена, бо лікар пив пиво уже не у визначений час і іноді навіть спізнювався на обід.