По-тім Ев-ський Ко-роль пошко-дував за цим жор-стоким учин-ком і нама-гався вер-нути дру-жину й ді-тей від Ном-ського Ко-ро-ля, але мар-но. Тоді він з роз-пачу за-мкнув мене в цій ске-лі, за-кинув ключа в оке-ан, сам стриб-нув услід і вто-пився.
– Яке страхіття! – вигукнула Дороті:
– Атож, – погодився Механічний Чоловік. – Ко-ли я по-бачив, що ме-не ув'яз-нено, я кри-чав "ря-туй-те", по-ки не скін-чився го-лос; а по-тім хо-див по цій ко-мір-чині, по-ки не скін-чилась дія; а потім сто-яв і ду-мав, поки не скін-чилось думання. Далі я вже не пам'я-тав ні-чого, аж поки ви на-кру-тили мене знов.
– Дивовижна історія, – сказала Дороті, – і вона показує, що країна Ев справді чарівна, як я й гадала.
– Зви-чайно, – відповів Мідний Чоловік. – Нав-ряд чи таку доско-налу ма-шину змог-ли б зробити десь не в ча-рів-ній кра-їні.
– В Канзасі я не бачила жодної такої, – сказала Дороті.
– А де ж ви взя-ли клю-ча, щоб відімкнути ці двері? – спитав механічний голос.
– Знайшли на березі: мабуть, його винесло туди хвилями, – відповіла вона. – А зараз, добродію, коли не заперечуєте, я накручу вашу дію.
– Мені буде дуже при-ємно, – відказав Механічний Чоловік.
Дороті накрутила пружину в отворі номер три, і зразу Мідний Чоловік трохи незграбно, смикаючись, вийшов із кам'яної печери, скинув свого мідного капелюха й чемно вклонився, а тоді став перед Дороті навколішки. І промовив:
– Від-тепер я ваш по-кір-ний слу-га. Хоч ви що на-ка-жіть, я все охоче зроб-лю – аби тільки ви мене на-кру-чували.
– А як тебе звати? – спитала Дороті.
– Тік-Так, – відповів він. – Так мене назвав мій пер-ший ха-зяїн, бо го-дин-нико-вий ме-ханізм у мені весь час цокає.
– Я й зараз його чую, – озвалась Руда Курка.
– Я теж, – сказала Дороті. – Але годин ти не вибиваєш? – спитала вона трохи занепокоєно.
– Ні, – відповів Тік-Так. – І бу-диль-ника в мені не-має. Прав-да, я можу голо-сом ска-зати, котра го-дина, а що я ні-коли не сплю, то можу розбу-дити вас уранці о будь-якій го-дині, коли тільки на-ка-жете.
– Дуже мило, – сказала дівчинка, – але я ніколи не хочу вставати вранці.
– Ти можеш спати, поки я не знесу яйця, – озвалась Руда Курка. – А тоді, коли я закудкудакаю, Тік-Так знатиме, шо час будити тебе.
– А ти несешся дуже рано? – спитала Дороті.
– О восьмій годині, – відповіла Біліна. – І, помоєму, на цей час уже всім годиться вставати.
ДОРОТІ ВІДКРИВАЄ ВІДЕРЦЕ З ОБІДОМ
– А тепер, Тік-Так, – сказала Дороті, – перше, що нам треба зробити, – це знайти спосіб утекти з цих скель. Бо внизу чатують Колесуни й погрожують убити нас.
– Ко-ле-су-нів боя-тись не-ма чо-го, – сказав Тік-Так, вимовляючи слова повільніше, ніж звичайно.
– А чому? – спитала вона.
– Бо вони грі… грі… гр-р-р-р…
Він загарчав, чи заклекотів, і враз замовк, махаючи руками, а потім застиг нерухомо, одну руку піднявши вгору, а другу простягши вперед і розчепіривши віялом мідні пальці.
– Ой! – злякано зойкнула Дороті. – Що з ним сталося?
– Мабуть, розкрутилася пружина, – спокійно відказала Курка. – Ти, мабуть, накрутила її не до кінця.
– Я ж не знала, скільки треба накручувати, – виправдалась дівчинка. – Другого разу накручу краще.
Вона зайшла за спину Мідному Чоловікові, щоб зняти ключ із гачка, але ключа там не було.
– Нема! – в розпачі скрикнула Дороті.
– Чого нема? – спитала Біліна.
– Ключа.
– Мабуть, упав, коли він кланявся тобі так низько, – здогадалася Курка. – Подивись, може, знайдеш.
Дороті стала дивитись, Курка теж допомогала, і врешті дівчинка відшукала ключ, що впав у розколину між камінням.
Вона зразу накрутила Тік-Таків голос до кінця.
Це було нелегко, як ви самі можете уявити, коли хоч раз накручували годинника, але перші слова Механічного Чоловіка запевнили Дороті, що тепер його вистачить принаймні на двадцять чотири години.
– Ви на-кру-тили мене дуже мало, – спокійно пояснив він, – а я ще роз-по-вів вам довгу опо-відку про Ко-ро-ля Е-воль-до; тож і не диво, що я зупи-нився.
Потім Дороті накрутила ще механізм дії, і тоді Біліна порадила їй носити ключ від Тік-Такових механізмів у кишеньці, щоб не загубити його знову.
– А тепер, – сказала Дороті, докінчивши всю цю роботу, – скажи, що ти хотів сказати про Колесунів.
– Та їх нема чого боя-тись, – відповів Механічний Чоловік. – Вони тіль-ки при-ки-даються перед людь-ми, буцім такі страш-ні, а на-справ-ді ті Коле-суни зовсім не не-без-печні ні для кого, хто насміє би-тися з ними. Вони можуть про-бува-ти скрив-дити таку малу дів-чин-ку, як ви, бо вда-чу ма-ють беш-кет-ливу. Але якби я мав дрю-ка, вони б кину-лись ті-кати, ледве поба-чив-ши мене.
– А в тебе нема дрюка? – спитала Дороті.
– Нема, – відповів Тік-Так.
– І тут, серед каміння, ти нічого такого не знайдеш, – зауважила Руда Курка.
– То що ж нам робити? – спитала дівчинка.
– Накру-тіть мою ду-маль-ну пру-жину тугі-ше, і я спро-бую приду-мати щось інше, – сказав Тік-Так.
Дороті підкрутила його думальний механізм і, поки він думав, вирішила пообідати. Біліна вже видзьобувала щось із щілинок між камінням, а Дороті сіла й відкрила відерце з обідом.
Там вона знайшла невеличку баночку з дуже смачним лимонадом. Баночка була закрита чашкою: зніми її, налий у неї лимонаду й пий. Іще у відерці були три шматки індичатини, два – холодного язика, трохи салату з омарів, чотири скибки хліба з маслом, невелика бабка, помаранча, дев'ять великих полуниць і трохи горіхів та родзинок. Дивне діло: горіхи в цьому відерці були вже розлущені, отож Дороті не довелось виколупувати зерня.
Вона розіклала всю їжу перед собою на камені й почала їсти, спершу запропонувавши Тік-Такові поділитися з ним обідом, але той відмовився: мовляв, він же тільки машина. Потім вона запросила до обіду й Біліну, але та тільки промимрила щось про "мертву їжу" й сказала, що воліє кузьок та мурашок.
– А сніданкові й обідні дерева справді належать Колесунам? – спитала дівчинка в Тік-Така, пережовуючи їжу.
– Зви-чайно, ні, – відповів той. – Вони на-лежать коро-лівському родові Еву, тільки, зви-чайно, те-пер у Еві нема коро-лів-ського роду, бо Ко-роль Евольдо стриб-нув у море, а його дру-жину й ді-тей Ном-ський Ко-роль пере-тво-рив у якісь прикраси.