Сьогодні була без материнської хустки, і світлі її коси скидались на шовковисту, добре витіпану на терниці конопляну пачіску.
— Не бийтеся! — закричала, зупиняючи коня.
— Ніхто не б'ється,— мовив заспокоєний Блажчук, повільно виймаючи руку з-за пазухи.
Радавські, помітивши, що рука порожня, нехотя повсідались долу, поглипуючи спідлоба.
—Дай проїхатись верхи! — мовив Блажчук, кладучи долоню на кінську шию.
— Сідай,— згодилась Варка й посунулась по спині вперед.
За якусь мить хлопець уже сидів у неї за плечима. Кінь переступив із ноги на ногу, й Блажчук лівою рукою обхопив дівчину у стані. Радавські чередники як зачаровані дивились на них.
— Не зваліться в гречку! — крикнув один із них. Радавські чередники зареготали, проте Блажчук не почув
їхнього сміху, бо кінь перейшов на рись, і вони вже скакали до лісу. Варчине ясне волосся світилось, мерехтіло, лоскотало то ніс, то щоку, то чоло, й хлопець мимоволі раз у раз відводив голову.
— В тебе є батько? — у біле, наче капустяний листочок, вухо запитав Блажчук.
— Нема!—гукнула дівчина в ліс, що вже обступав їх обіруч.
— Аде?
— Не вернувся з фронту! Мати є, Дуся...
— А приймака тримаєте?
— Нащо той приймак здався,— відказала дівчина. Й запитала: — Ти хотів стріляти?
— В кого?
— У наших, у радавських.
— Хай би тільки спробували зачепити!
— Тепер вони мені за тебе й ногою не дадуть ступити! Сміятимуться... Вони ж не знають, що ти міг постріляти їх!
— Скажи, що нехай тільки зачеплять!
Кінь моторно ступав поміж дубами, тут ще стриміли з землі кілки, жердини, до яких прив'язано колючий дріт. Блажчук усміхнувся, згадавши вчорашню з матір'ю розмову про те, що приставатиме в прийми до Мотрі Відірвикожуха. Нічна балачка видалась така несправжня! Попереду, низько над кущами, пролетіла сорока і, всівшись на осиці, застрекотала застережливо.
— Мабуть, твоя сорока! — озвалась Варка.
— Ага, впізнала нас обох. Де ж її гніздо? Кажуть, сороки мо-жугь украсти в людей монети, годинники, дзеркальця й сховати її своїх гніздах. Вони люблять, коли блищить.
— Хочеш перевірити її гніздо? Чи нема там золота?
— Золота, може, й не наносила, зате на цьому руйновиську якусь цяцьку знайшла.
— Давай звернемо зі стежки, поїдемо навпрошки. Гнідий кінь ступав поміж дубів, і хлопець із дівчиною раз
у раз нахиляли голови та відводили руками гілля. На землі валялися дріт, усіляке залізяччя, патрони, проте їм було нітрохи і іе страшно, бо сиділи верхи на коні. Тут, де ще недавно німці боронилися в своїх укріпленнях, так більше й не ступала людська нога.
Знову озвалася сорока — вона, видно, супроводжувала вершників у їхньому поході через ліс до свого гнізда.
— Хоче обманути нас, одвести вбік,— мовила Варка,— та не вдасться.
Під розложистим гіллям береста кінь спинився, прядучи вухами й роздутими ніздрями принюхуючись до якихось запахів, що, мабуть, линули з кущів горішини.
— Та не бійся!—в один голос мовили Блажчук і Варка й водночас ударили босими п'ятами в кінські боки.
— Славно яку лісі,— тихо сказала дівчина.— Це б черешень нарвати.
— Славно,— згодився хлопець — Чуєш, як співає горлиця?
— Ні, одуд!
— І зовсім не одуд, не тямиш ти в пташиному співі.
— Прийдемо завтра сюди з хлопцями — от назбираємо зброї!
— Хіба зброєю будеш ситий?
Кінь обминув горішину, сорока застрекотала поряд, барвиста бабка — зовсім близько, можна б і рукою дістати! — сіла на мережане листя папороті, й Блажчук, обома руками втримуючи Варку, задивився на мерехтливу бабку, на той кольоровий вогник, що грав на зеленому тлі. Бабка тріпотіла крильцятами, наче намагалась роздмухати своє барвисте сяйво, ось-ось, здається, вона вже мала зірватись, щоб летіти геть... як раптом клапоть лісової землі під ногами коня з оглушливим вибухом рвонувся вгору й по боках, розпадаючись груддям і посіченими стеблами рослин, і вже кінь у якомусь неправдоподібному твердому падінні тонув у вирві того вибуху, а разом із конем тонули й вони з Варкою, й хлопець у підсвідомому розпачливому бажанні намагався вхопитись чи за повітря, що несподівано стало тугим, чи вберегти дівчину від несподіванки, яку в ту коротку мить він не міг ні осмислити, ні осягнути, й останнім його відчуттям було відчуття свіжого духу лісової землі, такої пахкої й такої жорсткої...
Барвисту бабку вибуховою хвилею відкинуло на гілля горішини, бабка прилипла до листя, далі тріпнула крильцятами — й вільно полетіла. її кольорове летіння струмувало в ласкавому лісовому повітрі, що пахло гаром, ось бабка припала до жовтого сердечка білопелюсткової ромашки, потім від ромашки те барвисте пурхання пострумувало, як видима мелодія, до стебла синіх дзвоників, і від повіву її напівпрозорих крильцят дзвоники, мабуть, видзвонювали, тільки ж хіба розчуєш їхній дзвін у такій тиші,— у такій тиші, що раптом запанувала на весь світ...