Овід

— Вони наставлять гармати! Нещасний! Невже не

розумієш, над якою страшною безоднею ти стоїш?

Овід глянув через плече на викопану могилу.

— І ви, ваше преподобіє, гадаєте, що коли кинете мене туди, то вже и скінчили зі мною? Може, для певності покладете ще зверху камінь, щоб я, бува, не воскрес через три дні? Не бійтеся, ваше преподобіє. Я не піду на такі дешеві фокуси. Я лежатиму тихо, мов, та миша, де не покладете. А гармати ми все. ж наставимо.

— Боже милосердний! — вигукнув священик.— Прости цьому нещасному!

— Амінь! — пробурмотів лейтенант глибоким ба­со, а полковник з племінником побожно перехрести.

Не маючи надії, що засудженого можна якось надоумити, священик відмовився од марних спроб і віді­йшо од нього, похитуючи головою й бурмочучи мо­литв. Далі все сталося швидко. Овід сам став на при­значен місце, кинувши останній погляд на червоне й жовте проміння, яке, сходячи, кидало сонце. Він ще раз попросив, щоб йому не зав'язували очей, і, гля­нувш на його мужнє лице, полковник мимоволі по­годивс. Ллє обидва вони не подумали, який тягар поклали цим на солдатів.

Він стояв і посміхаючись дивився на них; руки у карабінерів тремтіли.

— Я готовий,— сказав він.

Лейтенант ступив наперед, трохи тремтячи від хви­люванн. Він ніколи ще не командував при розстрілі.

— Струнко! Готуйся! Плі!

Овід злегка похитнувся, але стояв. Одна невірна куля дряпнула його по щоці, і кілька крапель крові упало на його комір. Друга влучила трохи вище від коліна.

Коли дим розійшовся, солдати побачили, що він стоїть, так само посміхаючись, і витирає поніве рукою кров на щоці.

— Погано стріляєте, друзі,— сказав він, і його яс

ний виразний голос різонув по серцю скам'янілих від

жаху солдатів.— Ану, спробуйте ще.

Стогін і тремтіння перебігли по лаві стрільців. Ко­же з них цілив убік, потай сподіваючись, що смерт­ни постріл завдасть рука сусіда, а не його. А Овід. усе стояв і посміхався до них. Вони лише обернули страту в якесь катування, і страшну розправу треба було починати знов. Раптом їх охопив жах, і, опус­тивш карабіни, вони безнадійно слухали прокльони й докори начальства, з тупим страхом вдивляючись у людину, яка, хоч вони її вбили, чомусь лишилася жива.

Полковник грозився кулаком і несамовито кричав, щоб солдати знов вишикувалися, взяли в руки карабі­н і якнайшвидше поклали цьому край. Він теж роз­губивс, як і вони, і не міг глянути на страшну по­стат, що стояла, стояла і не хотіла упасти. Коли Овід заговорив до нього, він злякано здригнувся, по­чувш глумливий голос:

— Що ж це ви, полковнику, вивели якихось ново­бранці? Ану, може, в мене вони стрілятимуть краще. Ну, хлопці! Гей, ти там, ліворуч, держи вище кара­бі.

Та що ти, друже? Це ж не сковорідка у тебе в руці, а карабін. Ну, готові?

Струнко! Готуйся!

— Плі! — крикнув полковник, кидаючись наперед. Він не міг стерпіти, щоб ця людина сама командувала при своїй страті.

Знов пролунали безладні, несміливі постріли, і солдати збились докупи, дико озираючись на всі боки. Один з них навіть не стріляв. Він кинув кара­бі і, припавши до землі, стогнав:

— Не можу! Не можу!

Дим поволі розтанув у промінні ранішнього сонця, ї вони побачили, що Овід упав, але побачили й те, що він ще живий. З хвилину солдати й начальство стоя­л мов кам'яні і з жахом дивились на тіло, що кор­чилос і металось по землі. Раптом лікар і полковник з криком кинулись уперед, бо Овід став на одне ко­лін і, дивлячись у лице солдатам, знов посміхнувся.

— Знову промах... Спробуйте... ще раз, хлопці...

Може...

Він похитнувся й упав на траву.

— Умер? — прошепотів полковник.

Лікар, ставши на коліна, приклав руку до закри­вавлено сорочки і стиха відповів:

— Здається. Дяка богові.

— Дяка богові! — повторив полковник.— Нарешті!

Племінник торкнув його за руку.

— Дядю, там кардинал. Він коло брами і хоче ввійти.

— Що? Він не ввійде... Я не дозволю. Куди ж ди­витьс варта?

Брама відхилилась і знов зачинилась. Посеред дво­р стояв Монтанеллі ї дивився перед собою непоруш страшним поглядом.

— Ваше преосвященство! Благаю вас... це видови­щ не для вас. Страта тільки скінчилася. Тіло ще не...

— Я прийшов подивитись на нього,— промовив Монтанеллі, і полковника вразило, що він говорить і ходить, мов сновида.

— Боже мій! — вигукнув зненацька один з солдатів.

Полковник швидко оглянувся.

Закривавлена маса на траві знов почала корчитись і стогнати. Лікар кинувся до Овода і поклав його го собі на коліна.

— Швидше! — розпачливо крикнув він.— Швидше

кінчіть його, ви, дикуни, ради всього святого! Це ж

нестерпно!

По руках лікаря текли потоки крові, і, піддержу­юч тіло, що билось у корчах, він сам тремтів з го­лов до ніг. Коли він повів навколо безумним погля, шукаючи допомоги, над його плечима нахилився священик і приклав хрест до уст умираючого.

— В ім'я отця і сина...

Овід підвів голову, спершись об коліно лікаря, і глянув широко розкритими очима на розп'яття.

Серед глибокої, немов морозом скованої тиші він поволі підвів поранену праву руку і відштовхнув хрест. Усе лице його було в червоних плямах.

— Padre... ваш... бог... задоволений?..

Голова його впала на руки лікаря. "

— Ваше преосвященство!

Кардинал стояв наче остовпілий, і полковник Феррарі повторив голосніше:

— Ваше преосвященство! Монтанеллі підвів очі.

— Він умер.

— Так, умер, ваше преосвященство. Ходімо звідси. Це жахливе видовище.

— Він умер,— повторив Монтанеллі і знов глянув на обличчя страченого.— Я торкнувся його, і він умер.

— Чого ж він, власне, сподівався від людини, в яку влучило стільки куль?

— презирливо прошепотів лейтенант.

Лікар відповів йому теж пошепки:

— Мабуть, його вразив вигляд крові.

Полковник рішуче взяв Монтанеллі за руку.

— Ваше преосвященство, не дивіться більш на нього. Дозвольте капеланові провести вас додому.

— Так... я піду.

Монтанеллі повагом одвернувся від закривавленого тіла і пішов до виходу, а за ним рушили священик і сержант. Коло брами він спинився і оглянувся з страшним, як у привида лицем, на якому застигло здивування.

— Він умер...

Через кілька годин Марконе підійшов до малень­ког будинку на горі, щоб сказати Мартіні, що йому вже нема для чого рискувати своїм життям.