— А як ви думаєте,— раптом спитав Мартіні,— коли він видужає, не можна було б як-небудь врятуват його, відвернувши увагу вартових?
— Відвернувши увагу вартових? Як це?
— Мені зараз от що спало на думку. Коли в день тіла господнього процесія минатиме фортецю, я б міг заступити дорогу полковникові і вистрілити йому в обличчя. Усі вартові кинулись би ловити мене, а тим часом хтось із ваших товаришів, скориставшися з загально паніки, допоміг би Ріваресові втекти.
Звичайн, це ще не обміркований план. Я все це надумав тільки-но.
— Навряд чи це можна було б влаштувати,— відпові Марконе, дивлячись на Мартіні дуже серйозн.— Хоч, звичайно, треба як слід подумати. Але...— він зупинився і глянув на Мартіні,— коли б це було можливо... ви б пішли на таке?
Мартіні був дуже стриманим у спокійні часи, але зараз був незвичайний час. Він подивився прямо в об контрабандиста.
— Чи пішов би я? — повторив він.— Та ви гляньте
на неї!
Далі пояснювати не було потреби. У цих словах було сказано все. Марконе повернувся і глянув на Джемму.
Відколи почалась їхня розмова, вона ні разу не ворухнулас. На її обличчі не помітно було ні сумніву, ні страху, ні навіть журби. На ньому лягла лише тінь смерті. В очах контрабандиста блиснули сльози.
— Ану, швидше, Мікеле! — гукнув він, відчиняючи
двері на веранду.— Невже ви ще не скінчили? У нас
іще тисяча справ.
Мікеле разом із Джіно ввійшов у кімнату.
— Я готовий,— сказав він.— Я тільки хочу спитат синьйору...
Він хотів підійти до.Джемми, але Мартіні схопив його за руку.
— Не турбуйте її. їй краще самій.
— Справді, дайте їй спокій. Ми їй однаково нічим не допоможемо. Нам усім дуже тяжко, але їй, сердеш, найгірше.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Цілий тиждень Овід був у жахливому стані. Припадо на цей раз був дуже сильний, а тут ще полковни від страху та запаморочення зробився неймовірн жорстоким.
Він звелів не тільки закувати хворому руки й ноги, але й прив'язати до ліжка ременями, та ще так туго, що при кожному рухові вони врізалися в тіло. Овід з похмурим гірким стоїцизмом терпів усе це цілих п'ять діб, але наприкінці шостого дня гордіст його була переможена, і він жалісно попросив тюремного лікаря дати йому опіуму. Той охоче згодивс, але полковник, який чув це прохання, суворо заборонив потурати "всяким дурницям".
— Звідки ви знаєте, нащо йому опіум? — сказав він.— Дуже можливо, що він увесь час лише прикидаєтьс хворим і опіум потрібний йому, щоб отруїти вартового або ще на якесь чортовиння. Від Рівареса всього можна сподіватися.
— Якщо я дам йому випити дозу опіуму,— відпові лікар, не в силі стримати посмішки,— то навряд чи він зможе отруїти вартового. А щодо прикидування, то тут теж нічого боятися. Він ледве живий.
— В усякому разі, я забороняю вам робити це. Коли людина хоче, щоб до неї ставилися добре, вона повинна й поводитись як годиться. А Ріваресові таки потрібна сувора дисципліна. Може, це навчить його надалі ставитись обережніше до віконних ґрат.
— Закон, однак, не дозволяє катувати в'язнів,— насмілився зауважити лікар,— а це дуже схоже на ка.
— Але в законі, здається, нічого не сказано про опіум,— сердито відповів полковник.
— Звичайно, полковнику, право вирішувати належит вам. Проте, сподіваюся, ви принаймні хоч звелит зняти ремені. Вони лише збільшують його муки. Боятися, що він утече, не доводиться. Він би не встояв на ногах, навіть коли б ви його випустили на волю.
— Я вважаю, синьйоре, що лікар може помилятис, як і всякий смертний.
Коли він прив'язаний, я спокійний. Тож хай воно так і лишається.
— Тоді хоч звеліть попустити ті ремені. Це ж прост варварство так затягувати їх!
— їх затягуватимуть так само, як і тепер, і я буду вам вдячний, синьйоре, якщо ви не говоритимете зі мною про варварство. Коли я щось роблю, то маю на те підстави.
Отже, й сьома ніч проминула без ніякої полегкост, і солдат, що вартував за дверима камери, раз у раз здригався і злякано хрестився, слухаючи стогони хворог, що краяли серце. Терпіння Овода зрадило його.
О шостій годині ранку вартовий перед тим, як зміни його інший, обережно відімкнув двері і ввійшов у камеру. Він знав, що порушує дисципліну, але не міг піти, не висловивши свого співчуття дружнім словом.
Овід лежав нерухомо з закритими очима й напіврозтуленими губами. Солдат постояв з хвилину мов, потім нахилився й спитав:
— Чи не можу я чого зробити для вас, синьйоре?
У мене є вільна хвилина.
Овід розплющив очі. — Дайте мені спокій,—простогнав він,—Дайте
мені спокій.
Він заснув, перш ніж вартовий вислизнзів за двері.
Через десять днів полковник знов пішов до палац, але йому сказали, що кардинал поїхав відвідати хворого і мав повернутися не раніш як опівдні. Увечер, коли полковник обідав, до їдальні ввійшов слуга й доповів:
— Вас хоче бачити його преосвященство.
Полковник, швидко глянувши в дзеркало, чи в порядк його мундир, набрав дуже поважного вигляду і пішов до вітальні, де його чекав кардинал. Занепокоєн зсунувши брови, Монтанеллі легенько постукува пальцями по ручці крісла і дивився у вікно.
— Мені казали, що ви приходили сьогодні до мен,— почав він, припиняючи чемні вітання полковник. Він говорив трохи владним тоном, якого ніколи не чули від нього селяни.— Очевидно, я вам потрібни у тій самій справі, про яку я теж хотів би пого з вами.
— Моя справа стосується Рівареса, ваше преосвященств.
— Я так і гадав. Останніми днями я багато дума про нього. Але перш ніж почати розмову, я хоті би знати, що у вас є нового.
Полковник збентежено смикав себе за вуса.
— Я, власне, сподівався щось почути від вашого преосвященства. Якщо ви й досі не згодні на те, що я пропонував, то я був би дуже вдячний, якби ви мені щось порадили. Бо, щиро кажучи, я не знаю, що робит.
— Хіба є якісь нові труднощі?
— Лише те, що в четвер третього червня свято тіла господнього. Отже, з цією справою треба покінчи раніш.
— У четвер справді день тіла господнього, але чом із справою треба покінчити раніш?
— Мені дуже шкода, ваше преосвященство, що я нібито йду проти вашої волі, але коли до свята ми якось не спекаємось Рівареса, я не відповідаю за спокі у місті. У цей день, як відомо вашому преосвященств, тут збирається увесь набрід з гір, і я більше ніж певний, що вони спробують удертися до фортеці й звільнити Рівареса. Звичайно, з цього нічого не вийд. Я ні перед чим не спинюсь і, в крайньому разі, віджену їх од фортеці кулями. Але що день цей спокійн не пройде, немає сумніву. У Романьї народ небезпечний, і коли вони вихоплять ножі...