Овід

завмерло, як завмирає порив вітру у верхів'ях дерев.

Всі дивилися на нерухому постать, що стояла на приступках олтаря. І ось у мертвій тиші пролунав виразний, розмірений голос кардинала:

— В євангелії від святого Іоанна сказано: "Бо так

полюбив бог світ, що віддав сина свого єдинородного,

щоб світ спасений був через нього". Сьогодні у нас

свято тіла і крові визволителя, що загинув заради

вашого спасіння; агнця божого, що взяв на себе гріхи

світу; сина господнього, померлого за ваші гріхи. Ви

зібралися, щоб вкусити від жертви, принесеної вам,

і принести за це подяку богові. І я знаю, що вранці,

коли ви йшли вкусити від тіла господнього, серця

ваші були сповнені радості, і ви згадували про муки,

що їх зазнав бог-син, померлий заради вашого спасіння.

Але хто з вас подумав про страждання бога-отця, який дозволив розп'ясти на хресті свого сина? Хто з вас згадав про муки отця, що дивився на Голгофу з висоти небесного трону?

Я дивився на вас сьогодні, коли ви йшли урочи­сто процесією, і бачив, як раділи ви в серці своєму, що відпустяться вам гріхи ваші, і раділи своєму спа­сінн. І ось я прощу вас: подумайте, якою ціною во­н було куплене. Велика його ціна.

Вона більша, ніж ціна рубінів, бо вона ціна крові...

Трепет побіг по рядах. Священики, що стояли в олтарі, перешіптувалися між собою і слухали, подав всім тілом наперед.

Але проповідник знову заговорив, і вони замовкли.

— Отже, кажу вам сьогодні: я дивився на вас, на

ваші немощі і ваші печалі і на малих дітей, що грали­с коло ніг ваших. І душа моя сповнилася жалощів до

вас, бо вони мусять умерти. Потім я заглянув в очі

дорогого сина мого і побачив у них визволення кров'ю.

І я пішов своєю дорогою і залишив його нести свій

хрест.

Ось воно, відпущення гріхів. Він помер за вас, і темрява поглинула його; він помер і не воскресне; він помер, і нема в мене сина. О мій хлопчику, мій хлопчику!

З грудей кардинала вирвався довгий жалісний крик, і його, ніби луна, підхопили налякані голоси людей. Духовенство підвелося з своїх місць, диякони підійшли до проповідника і взяли його за руки. Але він вирвався і подивився їм в очі поглядом розлюче звіра.

— Що це? Хіба не досить уже крові? Почекайте

своєї черги, шакали! Ви теж насититесь!

Вони позадкували і збилися в купу, бліді, тремтя­ч. Монтанеллі знову повернувся до народу, і людське море захвилювалось, як нива, над якою пролетів урат ган.

— Ви вбили його. Ви вбили його! І я допустив це,

тому що не хотів вашої смерті. А тепер, коли ви при­ходит до мене з брехливим славослов'ям і нечестивими молитвами, я розкаююсь, розкаююсь, що зробив

це! Краще б ви погрузли в пороках і заслужили до­вічн прокляття, а він лишився б жити. Чи варті ваші

зачумлені душі, щоб за спасіння їх було заплачено

такою ціною?

Але пізно, занадто пізно! Я кричу, а він не чує мене. Стукаю коло його могили, але він не прокинеть­с. Сам стою я в пустелі і, відриваючи свій погляд од залитої кров'ю землі, де закопано світло очей моїх, дивлюсь у страшні порожні небеса. І відчай охоплює мене. Я зрікся його, зрікся заради вас!

Так ось же вам ваше спасіння! Беріть! Я кидаю його вам, як кидають кістку зграї псів! За бенкет сплачено. Тож приходьте, приходьте, їжте досхочу,

людоїди, кровопивці, стервятники, що годуються мертвечиною! Дивіться, ось із приступок тече гаряча кров! Вона тече з серця мого сина, і вона пролита за вас!

Пийте ж її, вимажте собі лице цією кров'ю! Бий­тес за тіло, рвіть його на шматки... і залиште мене! Ось тіло, віддане за вас. Дивіться, як воно поранене й стікає кров'ю, а все ще тріпоче в ньому життя, все ще б'ється воно в передсмертних муках! Візьміть же його, християни, і їжте!

Він схопив ковчег із святими дарами, підняв висо­к над головою і щосили кинув на підлогу.

Метал задзвенів від удару об кам'яні плити. Духо­венств юрбою кинулося вперед, і одразу двадцять рук схопили безумця.

І лише тоді напружене мовчання народу порушили несамовиті, істеричні зойки.

Перекидаючи стільці і лавки, наштовхуючись у дверях один на одного, обриваючи завіси і гірлянди, люди з риданням ринули на вулицю.

епілог

Джеммо, там унизу вас питає якийсь чоловік.

Мартіні сказав це притишеним тоном, до якого вони обоє несвідомо звикли за останні десять днів. Тільки цей тон та ще якась по­вільніст і рівність у мові й рухах і свідчили про їх сум.

Джемма з закачаними рукавами і в фартусі стояла коло столу і розкладала на ньому маленькі пакунки з патронами. Вона працювала зранку, і тепер під про­міння сліпучого полуденного сонця видно було, яке в неї змарніле обличчя.

— Хто там, Чезаре? Що йому треба?

— Не знаю, голубко. Він не схотів мені пояснити. Каже тільки, що йому треба поговорити з вами на.

— Ну, гаразд.— Вона скинула фартух і відкотила рукава.—Доведеться вийти до нього, хоч, можливо, це просто шпигун.

— В усякому разі, я сидітиму в~ сусідній кімнаті. Якщо треба буде, гукніть. А коли його збудетесь, ляжте трохи відпочити. Ви сьогодні цілісінький день на ногах.

— Ні, я краще буду працювати.

Вона повільно зійшла по сходах, а Мартіні мовчки простував за нею. За ці кілька днів вона постаріла років на десять, і колишнє вузеньке пасмо сивого во­лосс тепер було вже велике. Очі в неї весь час були опущені, а коли вона підводила їх, вираз їхній лякав Мартіні.

У маленькій вітальні її чекав якийсь незнайомий чоловік, випроставшись по-військовому посеред кім­нат. Весь його вигляд і зляканий вираз, обличчя, з яким він глянув на неї, підказали Джеммі, що це сол­да із швейцарської гвардії.

Одягнений у селянську сорочку, очевидно з чужого плеча, він весь час ози­равс, немов боявся, що його впізнають.

— Ви говорите по-німецькому? — спитав він мало зрозумілою цюріхською говіркою.

— Трохи. Ви хотіли мене бачити?

— Ви синьйора Болла? Я приніс вам листа.

— Листа? — Вона почала тремтіти і сперлась ру­ко на стіл, щоб міцніше триматись на ногах.

— Я один із варти он звідти.— Він показав у вік­н на фортецю.— Це від... чоловіка, якого розстріля­л минулого тижня. Він написав його в ніч перед стратою, і я обіцяв йому передати вам у руки.

Вона похилила голову. Значить, усе ж таки напи.