Усе вже було підготовлено для Другої спроби визволит Овода, бо новий план був.
далеко простіший, ніж перший. Умовилися, що другого ранку, коли процесія.
1 Капелан— помічник священика у католиків.
з тілом господнім проходитиме повз фортецю,
Мартіні вийде з натовпу і вистрілить в обличчя полковникові. Під час загальної паніки двадцятеро озброєни людей кинуться до брами, вдеруться до фортеці
і, силоміць захопивши ключі, проберуться в камеру
в'язня. Виводячи його, вони убиватимуть кожного, хто
здумає їм перешкодити. Від брами мали відходити
з боєм, щоб дати змогу відступити кінному загонові
озброєних контрабандистів, які мали одвезти Овода
до безпечної схованки в горах.
3 усього невеличкого гурту лише Джемма нічого
не знала про цей план. Мартіні не дозволив говорити.
— її серце не витримає,— зауважив він.
Коли контрабандист стукнув садового хвірткою, Мартіні відчинив скляні двері на веранду і вийшов привітати його.
— Що нового, Марконе? А!..
Широкополий бриль контрабандиста був зсунутий на потилицю.
Вони сіли на веранді. Ніхто з них не промовив ні слова. Як тільки Мартіні побачив з-під бриля лице Марконе, він усе зрозумів.
— Коли це сталося? — спитав він після довгої мовчанки. І звук власного голосу здався йому таки же сумйим і безнадійним, як усе на світі.
— Сьогодні на світанку. Мені сказав сержант. Він був там і бачив.
Мартіні понурив голову і зняв з рукава нитку.
Він повинен був завтра померти. А тепер бажана мета зникла, як казкова країна золотих сонячних промені, що потьмарилася з настанням темряви. Він зно повернеться у буденний світ — світ Грассіні і Галл, шифрування і писання памфлетів, партійної гризні між товаришами, підлих інтриг австрійських шпигуні — словом, у старе революційне млинове колесо, ._ яке наводило на нього нудьгу.
А десь у глибині його свідомості зяяла бездонна порожнеча, яку ніхто і ніщо не могло вже заповнити, бо Овода вже не було в живих.
Хтось запитав його, і він підвів голову, дивуючись, про що іще можна було говорити.
— Що ви сказали?
— Я кажу, що вам доведеться повідомити її.
Вираз жаху з'явився на лиці Мартіні.
— Як я скажу їй? — вигукнув він. — Це однаково, що піти й убити її. Як я скажу їй?
Він закрив руками очі. Але й не бачачи, відчув,
як здригнувся коло нього Марконе, і підвів голову.
На порозі стояла Джемма. — Ви чули, Чезаре? — сказала вона.— Усьому кінец. Його розстріляли.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
— "Introibo ad altare Dei..." J
Монтанеллі стояв перед престолом, оточений священиками причтом, і гучним, ясним голосом читав "Introit". Собор був залитий світлом. Святковий одяг
прочан, яскрава драпіровка колон, вінки — все виблискувал райдужними барвами.
Над розчиненим навсті входом спускалися важкі пурпурові завіси. В гарячих променях червневого сонця вони палали, як пелюстки червоних маків на полі. Звичайно напівтемн бокові олтарі були освітлені свічками і факелам чернечих орденів. Там же здіймалися хрести
і корогви окремих парафій. Коло бокових олтарів
теж стояли корогви; їх шовкові зборки спускалися до
землі, позолочені китиці і древка яскраво пломеніли
під темним склепінням. Світло, проходячи крізь кольоров шибки, забарвлювало всіма кольорами райдуги білі стихарі півчих і лягало на підлогу олтаря яск-червоними, жовтогарячими і зеленими плямами.
За престолом блищала й іскрилася на сонці завіса із
срібної парчі. І на фоні цієї завіси, прикрас і вогнів
виступала непорушна постать кардинала в білому одязі, ніби мармурова статуя, в яку вдихнули життя.
Так повелося, що в дні процесій кардинал тільки був присутній на обідні, але сам не служив. Кінчивши "Indulgentiam" 2, він відійшов до престолу і повільно попрямував до єпіскопського трону, супроводжуваний низькими поклонами "священиків та. причту.
— Його преосвященство, мабуть, не зовсім здорови,— пошепки сказав один канонік другому,— він і
сьогодні сам не свій.
1 "Припадаємо до престолу божого" — вступне слово молитви
tlntroit".
2 Молитва про відпущення гріхів.
Монтанеллі схилив голову, і священик, що надівав на нього митру, всипану дорогоцінним камінням, про:
— Ви хворі, ваше преосвященство?
Монтанеллі мовчки подивився на нього, ніби не
пізнаючи.
— Вибачте, ваше преосвященство,— пробурмотів
священик, преклоняючи коліна, і відійшов, докоряючи
собі за те, що перервав кардинала під час молитви.
Відправа йшла звичайним порядком. Монтанеллі сидів прямий, непорушний. Сонце грало на його виблискуючі камінням митрі, на гаптованому золотом облаченні.
Важкі зборки білої святкової мантії спадал на червоний килим. Світло сотень свічок вигравал в сапфірах на його грудях. Але глибоко запал очі кардинала лишались тьмяними, сонячний промін не викликав у них відповідного блиску.
Під час виносу святих дарів кардинал підвівся з трону і став на коліна перед престолом. У плавності його рухів було щось незвичне, і коли він піднявся і пішов назад, драгунський майор, що сидів у парадном мундирі за полковником, прошепотів, поверта до пораненого капітана:,
— Подався старий кардинал, подався! Дивіться: ніби не жива людина, а машина.
— Тим краще,— теж пошепки відповів капітан.— З того часу, як була дарована ця проклята амністія, він висить у нас каменем на шиї.
— Проте на військовий суд він дав згоду.
— Так, після довгих вагань... Господи" боже, як
душно! Нам всім загрожує сонячний удар під час
процесії. Шкода, що ми не кардинали, а то б над нами
всю дорогу несли балдахін. Ш-ш-ш! Дядечко на нас
дивиться!
Коли меса скінчилась і святі дари поставили в ковче, духовенство попрямувало до ризниці змінити облачення.
Почувся стриманий гул голосів. Монтанеллі сидів непорушний, все так же дивлячись уперед, ніби не помічаючи життя, що кипіло навколо і завмирало біля підніжжя його трону. Йому подали кадило, він підняв руку, як автомат, і, не дивлячись, поклав ла у курильницю.
Духовенство вернулося з ризниці і чекало кардинал в олтарі, але він сидів нерухомо. Священик, який мав прийняти від нього митру, нахилився і нерішуче промовив:
— Ваше преосвященство! Кардинал оглянувся.
— Що ви сказали?
— Може, вам краще не брати участі в процесії? Сонце пече нещадно.