Овід

Тримаючись у тіні колон, він нечутно наблизився до олтаря і спинився коло бокового входу. Тінь від єпіскопського трону була досить широка, щоб укрити його.

Він присів там, затамувавши подих.

— Мій бідний хлопчику! Боже! Мій бідний хлоп­чик!

Уривчасте шепотіння було сповнене такого без­межног відчаю, що Овід мимоволі здригнувся. Почу­лос важке, надривне ридання без сліз, і Монтанеллі заломив руки, немов від фізичного болю.

Овід ніколи не думав, що padre так страждає. Як часто він казав собі з гіркою певністю: "Нічого тур­буватис. Рана давно вже загоїлась". І тепер, через стільки років, він бачить її відкритою, і з неї ще й до­с тече кров. А як легко було б її зараз вигоїти. Йому треба лише ступити наперед, простягти руки й сказа­т: "Padre, це я". І у Джемми теж пасма сивого во­лосс. Якби він міг простити! Якби міг витруїти з пам'яті минуле, що так глибоко врізалося в неї,— матроса, і Цукрові плантації, і цирк! Немає гіршої муки, коли бажаєш простити, прагнеш простити і знаєш, що це безнадійно, що ти не можеш, не смієш простити!

Нарешті Монтанеллі встав, перехрестився й пішов

від олтаря. Овід ще глибше заховався в тінь, тремтя­ч від страху, що той його побачить, що його може

зрадити навіть стукотіння власного серця. Але одра­з ж зітхнув з полегкістю.

Монтанеллі пройшов мимо

нього так близько, що зачепив йому щоку своєю лі­лово рясою, пройшов і не побачив його. Не поба­чи... Що ж він зробив? Це була в нього остання на­год, єдина мить, і він пропустив її. Він схопився і вийшов на світло.

— Padre!

Звук власного голосу, що пролунав і завмер під склепінням, пройняв його якимсь незбагненним жа­хо. Він знов відійшов у тінь. Монтанеллі стояв неру­хом біля колони, прислухаючись, з широко розкри­тим очима, повними смертельного страху.

Чи довго панувала тиша, Овід не міг би сказати. Може, мить, може, цілу вічність.

Але раптом отямився. Монтанел­л захитався, мов падаючи, і уста його безмовно заво.

— Артуре! — долинув, нарешті, тихий шепіт.—

Так, вода глибока...

Овід ступив крок уперед.

— Вибачте, ваше преосвященство. Я думав, це хтось із священиків.

— А, це богомолець.— Монтанеллі враз опанував себе, хоч з мерехтіння сапфіра в нього на пальці Овід бачив, що він ще тремтить.— Вам щось треба, друже? Уже пізно, і собор на ніч замикається.

— Вибачте, ваше преосвященство, коли я завинив. Я побачив, що двері відчинені, і зайшов помолитися. Потім, помітивши вас, думав, що це якийсь священик на молитві, і почекав, щоб попросити висвятити мені оце.

Він простяг олов'яний хрестик, що йому дав Домі-нікіно. Монтанеллі взяв його і, вернувшись до олта­р, поклав його на хвилину на престол.

— Візьміть, сину мій,— сказав він,— і нехай буде

з вами спокій, бо Господь сповнений доброти і мило­серд. Ідіть до Рима і попросіть благословення в його

заступника, святого отця. Мир вам!

Овід, схиливши голову, прийняв благословення і повільно рушив до виходу.

— Чекайте,— гукнув Монтанеллі.

Він стояв, спершись однією рукою на огорожу пе­ре олтарем.

— Коли ви приймете в Римі святе причастя,— про

мовив він,— помоліться за людину, що томиться в гли­бокі тузі, на чиїй душі тяжить десниця господня.

В його голосі бриніли сльози, і рішучість Овода

на мить похитнулася. Ще хвилина, і він би зрадив

себе. Але раптом спогад про цирк виринув у його

пам'яті.

— Хто я такий, щоб він почув мою молитву? Як

би я міг, як ваше преосвященство, принести в дар до

престолу господнього святе життя, душу, чисту від.

плям і таємних гріхів...

Монтанеллі різко одвернувся.

— Я можу принести до престолу господнього лише

розбите серце,— промовив він.

Через кілька днів Овід повернувся до Флоренції диліжансом, що йшов з Пістойї.

Він одразу ж пішов до Джемми, але не застав її. Лишивши записку, що буде у неї вранці, він рушив додому, щиро сподіваю­чис, що на цей раз Зіта не займе його кабінету. її ревниві докори впливали йому на нерви, як дзиж­чанн бормашини у зубного лікаря.

-— Добрий вечір, Біанко,— привітався він до служ­ниц, відчиняючи двері.— Madame Рені тут не була сьогодні?

— Madame Рені? Хіба вона повернулася, синьйоре?

— Що ви "хочете сказати? — запитав він і, нахму­ривш брови, зупинився на порозі.

— Вона, виїхала дуже несподівано вслід за вами залишила всі речі.

Навіть не сказала, куди їде.

— Услід за мною? Два тижні тому?

— Так, синьйоре, того ж дня, і речі її лежать в

цілковитому безладді, всі сусіди про це балакають.

Він повернувся назад, не промовивши й слова, і направився по доріжці до будинку, де жила Зіта.

Ніщо не змінилось в її кімнаті: всі його подарунки лежали на своїх звичайних місцях, ніде не було ані листа, ані маленької записочки.

— Пане,— сказала Біанка, просовуючи в двері

голову,— тут якась стара жінка...

Він сердито повернувся.

— Що ви хочете? Чого ви ходите слідом за мною?

— Якась стара жінка хоче бачити вас.

— Чого їй треба? Скажіть, що я не можу прийня­т її, мені ніколи.

— Вона щовечора приходить сюди з часу вашого від'їзду і завжди питає вас, коли ви повернетеся.

— Запитайте, в чому там справа. Або ні, я сам прийду.

Стара чекала його біля входу в прихожу. Вона бу­л бідно одягнена, з смуглявим і зморшкуватим облич­чя, в яскравому кольоровому шарфі. Коли він вві­йшо, жінка підвелась і глянула на нього блискучими чорними очима.

— То це ви кривий пан,— сказала вона, причепли­в оглядаючи його з ніг до голови.— Я прийшла з дорученням од Зіти Рені.

Овід одчинив двері в кабінет, пропустив стару і, зайшовши, щільно зачинив їх, щоб Біанка не підслу.

— Прошу, сідайте. А тепер скажіть, хто ви.

— Не ваше діло, хто я. Я прийшла сказати, що Зіта Рені пішла від вас з моїм сином.

— 3... вашим... сином?

— Так, пане. Якщо ви маєте коханку і не знаєте, як вдержати її, то нічого ображатися, коли хтось ін­ши забере її. У мого сина тече в жилах кров, а не вода з молоком. Він син циганського народу.

— А, ви цигани! Зіта повернулась до свого народу?

Вона глянула на нього із здивованим презирством.

Таки правда, що в цих християн не вистачає муж­ност навіть розсердитись, коли їх ображають.

— З якої глини ви зліплені, щоб вона залишилася

з вами? Наші жінки іноді віддаються вам чи то з-за