Овід

Очі в нього розширились. Джемма сиділа нерухо­м, затамувавши віддих. Він заговорив знов.

— Усе це здається вам неймовірним? Ви не розу­мієт мене? Тим краще для вас. Але я хочу сказати, що часом божеволію від нестерпного страху. Не ду­майт про мене погано, я не така вже жорстока тва­рин, якою, може, здаюся.

— Я не можу судити вас,— відповіла Джемма.— Я так не страждала, як ви.

Але... я теж була на дні безодні, тільки трохи іншої. І мені здається, я навіть певна, що коли б із самого страху перед чимсь ви зро­бил щось справді жорстоке або несправедливе, ви 6 потім каялись. А взагалі я знаю, що на вашому місці я 6 не витримала, я прокляла 6 долю і вмерла.

Він ще тримав її руки в своїх.

— Скажіть,— тихо спитав він,— вам ні разу не до

велося зробити щось справді жорстоке?

Вона не відповіла, але голова її похилилась, і дві великі сльози впали йому на руку.

— Скажіть мені! — палко прошепотів він, ще дуж­ч стискаючи їй пальці.— Скажіть! Я розказав вам про всі мої страждання.

— Так... раз... дуже давно. І я зробила це людині, яку любила над усе в світі.

Руки його страшенно затремтіли, але потиск їх не ослаб.

— Це був мій товариш,— відповіла вона,— і я по

вірила наклепові на нього, звичайнісінькій грубій

брехні, яку вигадала поліція. Я ударила його в лице,

як зрадника, а він пішов і втопився. Через два дні я

дізналася, що він цілком невинний. Можливо, цей

спогад тяжчий од ваших. Я дала б відрізати собі руку,

щоб вернути те, що зроблено.

— Щось раптове й небезпечне, чого вона досі в нього не бачила, спалахнуло в його очах. Він швидко й не­сподіван нахилив голову і поцілував їй руку.

. Джемма злякано відсахнулась.

— Не треба! — жалісно вигукнула вона.— Будь ласка, ніколи не робіть цього. Мені боляче.

— А ви думаєте, людині, яку ви вбили, не було боляче?

— Людині, яку я... вбила... Ось, нарешті, йде Чезаре... Я... мушу йти.

Коли Мартіні ввійшов у кімнату, Овід лежав сам. Біля нього стояла чашка кофе, до якої він, видно, не торкнувся, і він тихо, монотонно, без ніякого задово­ленн, лаявся.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Через кілька днів Овід, ще дуже блідий і шкутиль­гаюч більше, ніж звичайно, ввійшов у читальню гро­мадсько бібліотеки і спитав проповіді кардинала Монтанеллі. Ріккардо, що сидів поблизу, щось читаю­ч, підвів голову. Він дуже любив Овода, але не тер­пі у ньому якоїсь дивної запеклості.

— Це ви, мабуть, готуєте нову атаку на бідолаш­ног кардинала? — роздратовано спитав він.

— Любий мій друже, чому ви завжди підозріваєте людей у з-злих намірах?

Це не по-християнському. Я готую великий нарис про сучасне богослов'я для н-н-нової газети.

— Для якої це нової газети? — нахмурився Рік­кард.

Майже ні для кого не було секретом, що, сподіва­ючис нового закону про пресу, опозиція збиралася

здивувати місто виданням радикальної газети. Але формально це поки ще не розголошувалось.

— Ну, звичайно, для тієї, що матиме назву "Шах­райсько газети" або "Церковного календаря".

— Тихше, Ріварес, ми заважаємо іншим.

— Добре, т-т-тоді знайте свою хірургію, а мені д-д-дозвольте вивчати богослов'я. Я ж не заважаю вам лікувати поламані кістки, хоч знаюсь на них д-д-да-леко більше, ніж ви.

І з зосередженим виглядом Овід схилився над то­мо проповідей. До нього підійшов один з бібліоте.

— Синьйоре Ріварес, ви, здається, брали участь в експедиції Дюпре, що вивчала притоки Амазонки. Будь ласка, виручіть нас. Одна пані запитує звіт екс, а ця книжка якраз у палітурні.

— Що саме її цікавить?

— Якого року експедиція вирушила із Франції і коли вона пройшла через Еквадор.

— Вона виїхала з Парижа 1837 року і пройшла через Кіто у квітні тридцять восьмого року. Три роки ми пробули в Бразілії, потім спустилися до Ріо і по­вернулис до Франції 1841 року. Може, ця пані хоче знати дати окремих відкрить?

— Ні, дякую, тільки це. Я все записав, Беппо, від­нес цю записку синьйорі Боллі. Дуже дякую, синь­йор Ріварес. Вибачте, що потурбував вас.

Овід відкинувся на спинку стільця, заклопотано нахмуривши брови. Навіщо їй знати рік, коли вони проходили Еквадор?

Джемма взяла записку й пішла додому. Квітень 1838 року, а Артур помер у травні 1833 року. П'ять років.

Вона почала ходити по кімнаті. Кілька останніх ночей вона погано спала, і під очима в неї лягли тем кола.

П'ять років... і "заможна родина"; і хтось, "кому він вірив, обманув його"...

Його обманули, а він ді про це...

1 Ріо-де-Жанейро.

Вона спинилась і взялась руками за голову. Ні, це просто божевілля, це неможливо, абсурдно... Але як старанно обшукали вони тоді гавань.

П'ять років... І йому ще не минув двадцять пер­ши рік, коли той матрос...

значить, коли він утік з дому, йому було дев'ятнадцять. Хіба він не сказав "півтора року"?' І звідки в нього ці сині очі і ця нер­вов рухливість у пальцях? І чому він такий злий на Монтанеллі? П'ять років... п'ять років...

Якби вона знала напевне, що він потонув, якби вона бачила труп!.. Тоді, звичайно, кінець кінцем ста­р рана перестала б боліти, давні спогади не викли­кал б такого жаху. Можливо, через якісь двадцять років вона змогла б озирнутись назад, не здригнув.

Уся її юність була отруєна спогадом про цей вчи­но. День у день і рік у рік вона невідступно боро­лас з демоном каяття. Вона завжди пам'ятала, що справа її життя в майбутньому, і завжди заплющува­л очі й затуляла вуха перед невблаганною примарою минулого. І день у день, рік у рік перед очима її спли­вал з дна морського мертве тіло, а з серця зривався нестримний тужний крик: "Я вбила Артура! Артур загинув!" Часом їй здавалося, що цей тягар занадто важкий, щоб його можна було витримати.

А тепер Джемма віддала б півжиття, щоб цей тя­га повернути. Якщо вона вбила Артура, то це давнє горе. Вона надто довго терпіла його, щоб упасти під його вагою. Але коли вона штовхнула Артура не в воду, а в... Джемма сіла, закривши обома руками очі. Усе життя її було затьмарене тим, що він умер! Якщо тільки...

вона не заподіяла йому чогось гіршого, ніж смерть.

Повільно і безжально пройшла Джемма знов крок за кроком крізь пекло його минулого. Воно поставало перед нею так виразно, немов вона сама все те бачи­л й почувала. Безпорадне тремтіння оголеної душі, гірший від смерті глум, жах самітності, повільна, гні­тюч, жорстока агонія. І все те вона уявляла так яскраво, немов сама страждала разом з ним на сріб­ни рудниках, на цукрових плантаціях, у жахливому мандрівному цирку...