Овід

— І про Боллу, і про всіх інших. Та що з вами таке?

— Ну, його, бідолаху, так швидко не випустять, коли його зрадив товариш.

У-у!

І Енріко з жестом огиди знов узяв сорочку.

— Зрадив? Товариш?

Очі Артура розширились від жаху. Енріко швидко повернувся до нього.

— А хіба це не ви виказали його?

— Я? Та ви збожеволіли! Я?

— В усякому разі, так йому вчора сказали на до­пит. Я дуже радий, що це не ви, бо завжди — вважав вас за порядного хлопця. Ходімо.

Енріко вийшов у коридор, Артур пішов за ним. Раптом збентежений його мозок осяяло світло.

— Вони сказали Боллі, що я його зрадив? Ну, зви­чайн. А мені вони сказали, що він зрадив мене. Але, сподіваюся, Болла не такий дурний, щоб цьому пові.

— То це справді брехня?

Енріко спинився біля сходів і пильно глянув на Артура. Той лише знизав плечима.

— Звичайно, брехня.

— Ну, я дуже радий і перекажу йому ваші слова. Але, бачите, вони сказали йому, що ви донесли на нього з ревнощів, бо ви обидва упадали за однією дівчиною.

— Це брехня! — повторив Артур уривчастим ше­пото. Його паралізував раптовий жах. "Одна дів­чин... ревнощі. Звідки вони могли знати? Звідки?"

— Чекайте, голубе.— Енріко спинився в коридорі, що вів до кімнати допитів, і лагідно промовив: — Я вам вірю, але скажіть мені одну річ. Я знаю, ви ка. Чи не сказали ви чого-небудь на сповіді?

— Це брехня! — На цей раз голос Артура піднісся до здавленого крику.

Енріко знизав плечима і рушив далі.

— Звичайно, вам краще знати.. Але хіба ви пер

ший? Хіба мало нерозумної молоді отак попадалося?

Тепер якраз усіх дуже схвилювали чутки про одного

священика в Пізі, якого викрили ваші товариші. Вони

навіть випустили листівку з повідомленням, що він

шпигун.

Енріко відчинив двері до кімнати допитів і, по­бачивш, що Артур завмер на місці, втупивши перед собою нерухомий погляд, легенько штовхнув його через поріг.

— Добрий день, містере Бертон,— сказав полков­ни, люб'язно вискаливши зуби.— Дуже радий вітати вас. Із Флоренції прибув наказ про ваше звільнення.

Будь ласка, розпишіться.

Артур підійшов до нього.

— Я хотів би знати,— мовив він глухим голосом,—

хто доніс на мене.

Полковник, усміхаючись, звів брови.

— Хіба ви не догадуєтесь? А подумайте хвилинку.

Артур похитав головою. Полковник розвів руками

з виглядом здивування.

— Не догадуєтесь? Невже? Та ви ж самі, містере

Бертон. Хто ж, крім вас, міг знати ваші любовні діла?

Артур мовчки відвернувся. На стіні висіло велике дерев'яне розп'яття, і він повільно звів очі на лице Христа, не з мольбою, аз похмурим подивом перед цим безтурботним, терпеливим богом, що не вразив громом священика, який порушив таємницю сповіді.

— Будь ласка, розпишіться в одержанні ваших до­кументі,— ласкаво промовив полковник,— і я не затримуватиму вас. Ви, певно, поспішаєте додому, а я зараз дуже зайнятий справою цього навіженого Болли, який так жорстоко зловживав нашим християн­ськи терпінням. Боюся, що йому загрожує суворий присуд.

Прощайте.

Артур розписався і, забравши свої документи, ви­йшо у похмурому мовчанні. Він пішов за Енріко до масивної брами і, не сказавши на прощання жодного слова, спустився до берега каналу, де його чекав пе­ревізни. Коли він піднявся по камінних сходах, що вели на вулицю, до нього підбігла дівчина в ситцево­м платті й солом'яному брилику; вона простягла йому обидві руки.

— Артуре! Я така рада! Така рада!

Він здригнувся від несподіванки і сховав руки за спину.

— Джім! — промовив він нарешті якимсь чудним, не своїм голосом.— Джім!

— Я вже з півгодини чекаю тебе. Мені сказали, що тебе випустять о четвертій. Чому ти так Дивишся

на мене? Щось трапилось? Артуре, що з тобою? Чекай!

Він одвернувся і повільна пішов по вулиці, ніби забувши про неї. Страшенно перелякана його пове­дінко, вона кинулася за ним і схопила за руку.

— Артуре!

Він спинився і глянув на неї розгублено. Джемма взяла його під рук/, і кілька хвилин вони йшли мовчки.

— Артуре, любий,— лагідно почала вона,— та не бери так близько до серця цієї злощасної історії. Я знаю, що тобі страшенно тяжко, але кожний розу­мі, що це неправда.

— Якої історії?

— Я маю на увазі лист Болли.

Лице Артура болісно скривилося, коли він почув це ім'я.

— Я думала, що ти нічого не чув про це,— говори­л далі Джемма, — але, видно, тобі хтось сказав. Болла просто збожеволів, подумавши таке.

— Що саме?

— Значить, ти нічого не знаєш? Він прислав жах­ливог листа, де пише, що ти розповів про пароплави з літературою і через те його арештували. Це, зви­чайн, безглуздя, і це ясно кожному, хто знає тебе.. Хвилюються лише ті, що не знають тебе. Я прийшла тобі сказати, що ніхто в нашій групі не вірить жодно слову.

— Джеммо! Але ж це... це правда.

Вона відсахнулась од нього й застигла на місці. Очі в неї розширились і потемніли від жаху, лице стало біле, як пов'язана навколо шиї хустка. Величез­н льодова хвиля мовчання набігла на них, відділивши їх од життя й руху вулиці.

— Так,— прошепотів він нарешті,— пароплави...

я говорив про них... і назвав його ім'я... Боже, боже,

що мені робити?

Раптом він опам'ятався, усвідомивши її присут­ніст і побачивши на її обличчі смертельний жах. Зви, вона думає...

— Джеммо, ти не розумієш! — кинувся він до неї. Але вона відскочила з криком:

— Не торкайся до мене!

Артур з несподіваною силою схопив її за руку.

— Вислухай мене ради бога. Я не винен. Я..,

— Пусти! Пусти мене!

Ще мить, і вона вирвала свою руку і вдарила його по щоці.

Очі йому заволокло туманом. Хвилину він нічого не розумів, бачив лише бліде, повне відчаю лице Джемми та її праву руку, яку вона витирала об плат­т. Потім в очах його знову прояснилось... Він озир­нувс і побачив, що лишився сам.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Уже давно стемніло, коли Артур подзвонив біля дверей великого будинку на вулиці Віа Борра. Він пригадував, що довго блукав по вулицях, але де, чому і скільки часу — не знав. Слуга Джулі, позіхаючи, відчинив йому двері і, глянувши на похмуре кам'яне обличчя Артура, багатозначно посміхнувся. Йому зда­валос дуже забавним, що молодий хазяїн вернувся додому з тюрми, немов якийсь п'яний бродяга. Артур пішов по сходах нагору. На першому поверсі зустрів Джіббонса, який сходив униз з виглядом зневажли­ви і осудним. Артур спробував пройти мимо, про "добрий вечір", але Джіббонса не так лег­к було обминути; коли він цього не хотів.