По цих словах він багатозначно глянув на тіло Рінгольда, що лежало на узліссі. Я зрозумів його, але не відповів ні слова.
– А вона? – запитав я, указуючи на Маюмі. – Ліс – ненадійний захисник, особливо в такий час. Ви відпустите її з нами?
Оцеола взяв мою руку і міцно потиснув її. Я зрадів, коли побачив удячність у його очах.
– Дякую! – вигукнув він. – Дякую за дружню пропозицію! Я сам хотів просити вас про це. Ви маєте рацію – тут вона не сховається. Рендольфе, довіряю вам її життя і її честь! Візьміть її до себе, в свій дім!
Розділ XCV
Передвістя смерті
Коли ми залишили індіанський табір, сонце вже схилилося за обрій. Я не мав жодного уявлення про те, куди нам слід рухатися, але з таким провідником можна було не боятися збитися зі шляху.
Ми перебували далеко від селища Свон, на відстані дня шляху, і планували дістатися дому тільки наприкінці наступного дня. Ніч мала бути місячною, якщо не набіжать хмари. Ми збиралися їхати весь вечір, до пізньої ночі, а потім зробити привал, тим самим значно скоротивши нашу завтрашню подорож.
Наш провідник добре знав цю місцевість, тут йому була знайома кожна стежина.
Дорога довго пролягала рідколіссям, і ми мали змогу їхати поряд. Та поступово стежка вужчала, змушуючи рухатися попарно або по одному. Молодий вождь і я їхали попереду, наші сестри – за нами. Далі їхали Джек і Віола. Кавалькаду замикали шість вершників індіанців, охоронців Оцеоли.
Мене дуже здивувало, що він узяв із собою так мало воїнів, і я навіть висловив йому своє здивування. Та Оцеола ставився до небезпеки аж надто безтурботно. Він лишень відповів, що солдати чудово знають, що вночі їм сюди краще не потикатися. Що ж до тієї частини місцевості, де ми мали проїхати вдень, то там не ризикне з'явитися жодне військо. Туди навіть не посилали розвідників. Ми можемо зустріти тільки індіанців, але їх нам не варто боятися. Відтоді, як почалася війна, Оцеола часто їздив сам цією дорогою. Він був переконаний, що жодної небезпеки немає.
А я не був у цьому впевнений. Я знав, що дорога, по якій ми їхали, проходить поблизу форту Кінг. Я згадав утечу зграї Рінгольда. Його друзі помчали просто в форт і повідомили про загибель плантатора, прикрасивши ці відомості розповіддю про свою сміливу атаку індіанців. Для влади Рінгольд не був простою людиною. У табір могли послати загін, і ми ризикували з ним зустрітися. Я подумав і про іншу обставину – про таємниче зникнення мулата. Мабуть, він утік разом із цими людьми. Це здалося мені підозрілим. Я поділився своїми міркуваннями з вождем.
– Боятися нема чого, – сказав він у відповідь, – мої слідопити йдуть за ними. Вони вчасно про все мені повідомлять. А втім, – додав він, ніби вагаючись, – вони можуть не наздогнати їх до настання ночі, і тоді… Ви маєте рацію, Рендольфе! Я не все продумав. Я не зважав на цих бовдурів, але мулат – інша річ. Він знає всі стежки, і якщо він виявиться зрадником, якщо… Але ми вже вирушили в путь і повинні їхати далі. Вам нічого боятися, а що до мене… Оцеола ніколи в житті не відступав перед небезпекою. Він не зробить цього і тепер. Та й чи повірите ви, Рендольфе, я радше шукаю небезпеки, ніж біжу від неї!
– Шукаєте небезпеки?
– Так, смерті, смерті!
– Говоріть тихіше! Не треба, щоб вони чули ваші слова.
– О так! – додав він, понижуючи тон і наче вже говорячи сам до себе. – Я вже і справді жадаю її!
Він промовив це з таким хвилюванням, що не залишалося сумніву в його серйозності. Він і досі був зажурений. Чого б це?
Я не міг більше мовчати. Мене спонукала не цікавість, а дружба. Тому я дозволив собі запитати його про це.
– То ви помітили? Але не раніше, ніж ми вирушили в путь, не раніше, ніж я почув вашу дружню пропозицію… Ах, Рендольфе! Тепер я спокійний і щасливий. Тільки через неї я з жахом думав про наближення смерті!
– Навіщо ви говорите про смерть?
– Тому що вона вже близько.
– Близько… до вас?
– Так, до мене! У мене є передчуття, що я довго не проживу.
– Що за дурниці, Пауеле!
– Друже мій, це правда. Я відчуваю, що скоро помру…
– Оцеоло, це на вас не схоже! Поза сумнівом, ви вище цих дурних забобонів. Ніколи не повірю, щоб ви могли опинитися в їхній владі!
– Ви думаєте, що я маю на увазі якісь надприродні знамення? Про каркання ворон або про ухання сови опівночі? Або про лиховісні ознаки у повітрі, на землі і в воді? Ні, ні – не для мене ці безглузді забобони. І все ж я знаю, що невдовзі маю померти. Це реальне фізичне відчуття, що сповіщає про наближення кінця. Воно криється тут!
При цих словах він підняв руку і вказав собі на груди. Я зрозумів зловісне значення цього жесту.
– Я волів би, – сказав він, перегодя, – померти на полі бою. Звичайно, смерть огидна в будь якому вигляді, але такий кінець все ж для мене здається більш гідним. Я вибрав би краще таку смерть, ніж повільно помирати… Десятки разів я кидав виклик смерті, був уже на півдорозі до неї. Але, як боязка наречена, вона відмовлялася зустрітися зі мною…
І він засміявся дивним, наче потойбічним сміхом. Дивне порівняння! Дивна людина!
Мені ледве вдалося підбадьорити його. А втім, йому це не потрібно було: він здавався щасливішими, ніж раніше. Мій жалюгідний лепет про те, що він виглядає добре, був би просто пустими словами. Він здогадався б, що це лише удавані слова дружби. Я і сам це підозрював. Я звернув увагу на бліду шкіру, на тонкі, змарнілі пальці, на тьмяні, запалі очі. Страшний хробак руйнував оболонку благородного духу. А я це пояснював геть іншим!
Майбутнє його сестри важким тягарем лежало в нього на серці. Він повідав мені про це, коли ми поїхали далі.
Немає потреби повторювати обіцянки, які я дав йому. Не варто було навіть скріплювати їх клятвами. Прагнення до власного щастя не дозволило б мені порушити їх.
Розділ XCVI
Доля Оцеоли. Закінчення
Ми сиділи на краю невеликої галявини, де розташувався наш табір. Це була красива місцина, наповнена пахощами безлічі квітів. Місяць згори проливав срібне світло, і навколо було видно ясно, як удень. Листя високих пальм, воскові квіти магнолій і квіти ксантоксилона – все можна було розрізнити в місячному світлі.
Ми сиділи учотирьох – брати і сестри, ведучи невимушену розмову, як і колись. І все навколо нагадувало нам минуле.