Кілька хвилин Оцеола стояв нерухомо й мовчки. Він переводив погляд з мене на мого товариша, наче прагнув розрізнити нас. Це було нелегко: дим, піт і зола зробили нас схожими один на одного. Нас важко було впізнати.
У цю хвилину Маюмі тихо наблизилася до Оцеоли і щось шепнула йому на вухо. Потім знову повернулася до мене, опустилася навколішки і торкнулася моїх скронь ніжними руками.
Ніхто не чув слів Маюмі, крім молодого вождя. На нього вони вплинули магічно: він вмить весь змінився. Його очі гнівно зблиснули, і сумний погляд поступився місцем шаленому погляду. Звернувшись до жовтого вождя, він прошепотів лише одне слово:
– Диявол!
Потім кілька секунд мовчки дивився на мулата, ніби жадав спопелити його своїм поглядом. Мулат намагався відвести очі від цього пильного погляду, тремтів, наче осиковий листок, і мовчав.
– Диявол і негідник! – продовжував Оцеола, не змінюючи ні тону, ні пози. – То он як ти виконав мій наказ? Хіба цих людей я велів тобі взяти в полон? Підлий зрадник і раб! Хто дозволив тобі це вогненне катування? Хто навчив тебе? Звісно, не семіноли. Так чинив ти і твої негідники, прикрившись їхнім ім'ям. Ти зганьбив ім'я семінолів! Клянусь духом Вікоме, мені слід поставити тебе на місце тих, кого ти тут мучив, і спалити тебе так, щоб зосталася сама зола! Але я дав собі слово ніколи нікого не катувати. Забирайся геть з моїх очей!.. Утім, ні, стій! Ти ще можеш мені знадобитися…
Закінчивши свою промову цими несподіваними словами, молодий вождь знову повернувся до мене. Мулат не зронив жодного слова у відповідь, але в його очах читалося палке бажання помститися. Мені здалося, що він дивиться на своїх поплічників з таким виразом, наче запрошує їх втрутитися. Проте вони знали, що Оцеола прийшов не сам: з лісу долинав кінський тупіт. Очевидно, неподалік чекали його воїни. Варто було йому крикнути:
"Іо хо єхі!" – і вони прийшли б на допомогу, перш ніж стихне луна.
Саме тому жовтий вождь мовчав. Одне слово, сказане в цю мить, могло б згубити його.
Він стояв злий і мовчазний.
– Звільнити їх! – наказав Оцеола, звертаючись до колишніх могильників. – Та глядіть, обережніше працюйте лопатами! Здається, я прибув чи не в останню мить. Я був далеко, Рендольфе, – звернувся він до мене, – та коли дізнався про те, що сталося, то мчав, як вітер. Ви важко поранені?
Я намагався подякувати йому і запевнити, що рана моя безпечна, але так ослаб, що ледь говорив. Чиясь співчутлива рука подала мені прохолодну воду; я відчув прилив сил, віддихався, і нарешті до мене повернулася мова. Нас швидко відкопали. Нарешті ми знову були вільні і стояли на землі!
Я було кинувся до сестри, але, на мій превеликий подив, Оцеола утримав мене.
– Потерпіть! – сказав він. – потерпіть трохи. Маюмі піде і скаже їй, що ви в безпеці… Дивіться, вона вже знає це… Маюмі, піди до міс Рендольф і скажи, що її брату більше нічого не загрожує. Зараз він прийде до неї. Нехай вона почекає його ще хвилину… Іди ж, сестро, і заспокой її! – Потім він звернувся до мене і пошепки додав: – Її туди навмисне посадили. Ходімо, я покажу вам одну річ, яка вас дуже здивує. Не можна втрачати жодної хвилини! Я чую попередження моїх розвідників. Ще хвилина – і буде пізно! Йдімо ж! Ходімо!
Я пішов за вождем до лісу. Він увійшов у ліс, але не став заглиблюватися далі, а зупинився під прикриттям густого листя, повернувшись обличчям туди, де ми щойно стояли.
Розділ XCIV
Смерть Аренса Рінгольда
Я не мав жодного уявлення про наміри вождя і про те, яке видовище на мене чекало.
Згораючи від нетерпіння, я запитав його про це.
– Новий спосіб добувати собі кохану, – відповів він із посмішкою.
– Але хто закоханий? І хто предмет його пристрасті?
– Терпіння, Рендольфе, і ви все побачите. О, це рідкісне видовище, найкумедніший і найбільш заплутаний фарс!.. Він був би просто смішний, якби в нього не була вплетена трагедія. Ви все побачите. Тільки завдяки вірному другові я дізнався про це і зараз сам побачу все це на власні очі. І тим, що я тут, і тим, що мені вдалося врятувати вас (тепер це стало ясно!), й ба навіть більше, – порятунком честі вашої сестри ви зобов'язані Гадж Єві!
– Шляхетна жінка!
– Тс с! Вони близько. Я чую тупіт копит. Раз, два, три… Так, це, мабуть, вони. Погляньте но туди!
Я подивився у вказаному напрямку. Невелика група вершників виїхала з лісу і стрімким галопом помчала до галявини. Пришпоривши коней, вони з гучними криками скакали в табір. Домчавши до нього, розрядили свої пістолети в повітря і з галасом попрямували на інший бік галявини.
Дивно, але то були білі. Але ще більше мене здивувало те, що я їх знав. Принаймні знав їх в обличчя… Ці люди – найстрашніші негідники з нашого селища. Проте на мене чекав третій сюрприз, коли я пильніше придивився до їхнього ватажка. Його я знав дуже добре – це був сам Аренс Рінгольд!
Не встиг я оговтатися від третьої несподіванки, як настала четверта. Негри та індіанці ямасі, мабуть, злякавшись цього нападу, розбіглися і поховалися в кущі. Вони голосно кричали й, утікаючи, теж стріляли з пістолетів у повітря.
Таємниця за таємницею! Що все це означало?
Я збирався вже знову запитати свого друга, але помітив, що він зайнятий і, мабуть, не хоче, щоб його відволікали. Він оглядав рушницю, наче перевіряючи приціл.
Я знову кинув погляд на галявину і побачив, що Рінгольд під'їхав до моєї сестри і зупинився. Я чув, як він назвав її на ім'я і промовив кілька ласкавих фраз. Він приготувався спішитися, а його супутники продовжували з криками метатися по галявині і стріляти в повітря.
– Настав його час, – сказав Оцеола і нечутно рушив уперед. – Він давно заслуговує на кару, і нарешті це станеться!
По тих словах він вийшов на відкрите місце.
Я бачив, як він підняв рушницю, спрямувавши дуло на Рінгольда. У наступну мить пролунав постріл. Пронизливий вигук "Кахакуіне!" – зірвався з губ Оцеоли. Рінгольдів кінь метнувся вбік із порожнім сідлом, а сам вершник гепнувся на траву і став корчитися у судомах.
Супутники Рінгольда закричали з жаху. Не промовивши жодного слова до свого пораненого ватажка, ні до людини, що стріляла в нього, вони миттю зникли в кущах.