За порадою офіцера, добровольці, які не встигли перебратися через річку, повинні були вдати, що збираються зробити переправу трохи вище за течією. Це був чудовий стратегічний маневр. Якби такий план здійснився, вороги опинилися б між двох вогнів, а нам вдалося б пробити їхні ряди і вирватися з оточення. Цей задум вдався. Індіанці попалися на нашому обмані й кинулися вгору по річці, щоб перешкодити переправі. Наше оточене військо вміло скористалося цим і швидко перепливло на безпечний берег. Підступний ворог був занадто обережний, щоб кинутися за нами в погоню. Так закінчилася битва при Вітлакутчі. Одразу ж скликали раду, і всі одноголосно вирішили повернутися у форт Кінг.
Ми виступили в похід і швидко й без прикрих пригод повернулися в форт.
Розділ LXIX
Ще одна битва на болоті
Після цієї битви в загоні геть змінився настрій: ущухли хизування, солдати вже не так рвалися в бій, як раніше. Тепер ніхто не виявляв особливого бажання повторити спробу перебратися на інший берег Вітлакутчі. Отже, вирішили не ворушити індіанське "гніздо" до прибуття підкріплення. Добровольці були збентежені, табірне життя їх притомило, а раптова відсіч індіанців охолодила їхній запал. Ніхто навіть не припускав, що індіанці так зухвало чинитимуть кровопролитний опір. Ворога, на якого раніше дивилися зі зневагою, тепер стали поважати і боятися.
У битві при Вітлакутчі армія Сполучених Штатів втратила приблизно сотню вояків. Вважали, що семіноли втратили набагато більше, але то були лише припущення. Ніхто ніколи не бачив убитих семінолів. Утім, запевняли, що індіанці під час бою виносили всіх своїх поранених і вбитих.
Поза сумнівом, у битві при Вітлакутчі і нашим ворогам було не з медом, однак вони зазнали не таких значних втрат, як ми. Проте історики оголосили цей бій великою "перемогою". Донесення головнокомандувача – цікавий зразок військової літератури – все ще зберігається в архівах. У цьому документі поіменно названо всіх офіцерів і кожного охарактеризовано як незрівнянного героя – рідкісна пам'ятка марнославства і вихвалянь! Бо, по правді, червоношкірі нас потрусили, як грушу. До зневіри у нашої армії додалася лють. Клінч, старий добрий генерал, якого військові історики величали "другом солдатів", тепер уже не вважався великим полководцем. Його доблесть поблякла. Якщо Оцеола і мав на нього зуб, то відтепер він міг вважати себе цілком задоволеним і залишити старого ветерана в спокої. Клінч був ще живий, але його військова слава вмерла.
Із призначенням нового головнокомандувача надії на перемогу відродилися. Це був генерал Гейнс, один із ветеранів, який отримав цей чин у порядку старшинства. Власне кажучи, він навіть не був призначений урядом. Та оскільки Флорида була частиною підпорядкованого йому округу, він вирішив добровільно прийняти командування над військами. Як і попередник, Гейнс сподівався увінчати себе лаврами. Як і Клінчу, йому довелося гірко розчаруватися.
Наш корпус, зміцнений новими військами з Луїзіани та інших штатів, одразу ж вирушив у похід. Було вирішено провести новий напад на індіанське "гніздо".
Ми досягли берегів Амазури, але форсувати цю зачакловану річку нам знову не вдалося. Вона виявилася фатальною як для нашої слави, так і для наших життів.
Цього разу її перейшли індіанці. Майже на тому самому місці, де і вперше, але тепер це сталося нижче за течією річки, – там нас і атакували червоношкірі воїни. Минуло кілька годин запеклої сутички, і ми змушені були відвести наші горді батальйони до спеціального укріплення. Ми просиділи в облозі дев'ять днів і навіть не насмілювалися висунути носа за огорожу. Голодна смерть уже дивилася нам у вічі, вона підійшла до нас упритул. Якби не коні, м'ясом яких ми харчувалися весь цей час, то половина армії з табору "Ізард" полягла б від голоду.
Врятував нас великий загін – його саме вчасно послав генерал Клінч, який командував бригадою. Наш колишній генерал виступив з форту Кінг, і йому вдалося наблизитися до ворога з тилу. Заскочивши його зненацька, він визволив нас із ганебного оточення. День нашого звільнення ознаменувався ще однією подією – досить оригінальним перемир'ям.
Рано вранці, коли ще ледь на світ займалося, здалеку хтось гукнув:
– Агов, ви там! Хело!
Голос лунав з табору ворога, адже ми були в оточенні.
Ми знову почули голос і відповіли. Ми впізнали бас негра Абрама, чорного вождя, який колись виконував обов'язки перекладача на раді.
– Що вам потрібно? – наказав запитати наш командир.
– Ми хочемо розмовляти, – була відповідь.
– Про що?
– Ми хочемо припинити битву.
Пропозиція була така ж несподівана, як і приємна.
Але що вона могла означати? Невже індіанці голодували так само, як і ми? Чи вони втомилися від воєнних дій? Це могло скидатися на правду, бо іншої причини припиняти їм боротьбу ми не бачили. Досі індіанці не зазнали жодної поразки – навпаки, вони стали переможцями у всіх попередніх боях. Правда, була ще одна причина. З хвилини на хвилину ми чекали прибуття бригади Клінча. До нас уже доходили чутки, що Клінч близько. З його допомогою ми могли не тільки прорвати облогу, а й перейти в атаку проти індіанців і навіть розгромити їх. Можливо, вони дізналися про наближення Клінча і поспішали укласти перемир'я до поповнення наших лав.
Пропозицію почати переговори прийняв наш командувач у сподіванні завдати вирішального удару. Він побоювався тільки одного: що супротивник відступить, перш ніж Клінч дістанеться до місця битви. А перемир'я змусить індіанців затриматися на полі бою. Отже, ми без вагань відповіли Абраму, що не заперечуємо проти переговорів. Зустріч парламентарів було призначено на світанок. Обидві сторони вислали по три представники.
Перед укріпленням простиралась невелика галявина, поросла травою. На світанку три людини вийшли з лісу на неї. Це були вожді в національному вбранні. Ми впі знали Абрама, Коа гаджо та Оцеолу.
Вони зупинилися на відстані рушничного пострілу і стали плечем до плеча навпроти укріплення. Назустріч їм вислали трьох офіцерів – двоє з них володіли мовою семінолів. Я був у числі цієї делегації.
Ще через хвилину ми вже стояли перед ворожими вождями.