Та якщо в командира білих у цьому фатальному бою бракувало якостей, необхідних полководцю, то вождь індіанців з лихвою володів ними. Незабаром стало відомо, що засідка, план нападу і успішне його виконання – все це було справою молодого вождя племені Червоні Палиці – Оцеоли.
Він не міг довго залишатися на місці битви, насолоджуючись своїм тріумфом. Того ж вечора у форту Кінг, за сорок миль од місця розгрому загону Дейда, урядовий агент Томпсон став жертвою помсти Оцеоли.
Розділ LXVII
Битва під Вітлакучі
Убивство урядового агента вимагало негайної помсти. Відразу ж відправили кілька гінців у форт Дрейн. Деякі з них потрапили до рук ворогів, але іншим вдалося благополучно досягти місця призначення. На світанку наступного дня тисячне військо виступило в похід у напрямку річки Амазури. Було вирішено напасти на родини індіанців – на їхніх батьків, матерів, дружин, сестер, дітей… Генерал довідався, що вони оселилися на величезних просторах флоридських лагун і боліт. Він хотів захопити їх у полон і тримати заручниками доти, доки індіанці не підкоряться.
У похід кинули всі війська, які тільки можна було зняти із захисту форту. Я отримав наказ супроводжувати експедицію. З почутих розмов незабаром став зрозумілий настрій солдатів. Події у форту Кінг їх розлютили, а розгром загону Дейда викликав ще більшу лють. Я усвідомив, що вони не збираються полонити бранців: старі й молоді, жінки і діти – всі мали бути вбиті. Ніякої пощади жодному індіанцеві!
З важким серцем я думав про можливість масового винищення невинних. Місця, де переховувалися нещасні сім'ї, було тепер точно встановлено, наші провідники чудово знали, як потрапити туди; здавалося, тут неможливо схибити. Однак на нас чекало розчарування. Розвідники доповіли, що більшість індіанських воїнів пішли далеко, в невідомому напрямку, у всякому разі, туди, де ми ніяк не могли з ними зустрітися. Ми повинні були напасти на гніздо, коли орлів у ньому не було. Тому війська отримали розпорядження пересуватися тихо, таємними стежками.
За день до цього експедиція могла б комусь видатися розважальною прогулянкою, де нам не загрожувала жодна небезпека. Але звістка про розгром загону Дейда магічним чином вплинула на солдатів. З одного боку, вона їх розлютила, з іншого – примусила насторожитися. Вперше у житті вони дивилися на індіанців з почуттям поваги і навіть страху. Це означало, що індіанці вміли битися і знищувати ворога. Це почуття посилилося, коли прибули гінці з місця загибелі Дейда і розповіли нам нові подробиці цієї кривавої події. Тепер солдати не так хоробро ступали в саме серце країни, окупованої ворогом. Навіть відчайдушні добровольці не порушували стройового порядку. Солдати мовчки рухалися вперед.
До полудня ми досягли берегів Амазури. Щоб проникнути в район лагун і боліт, треба було перебратися через річку. Провідники намагалися знайти брід, але ніяк не могли його відшукати. Перед нами текла широка, чорна і глибока річка. Ми не могли переправитися через неї вплав, навіть на конях.
Чи не зрадили нас провідники? Ні, цього не могло бути! Хоча провідники були індіанцями, але вони довели свою відданість білим. Крім того, вони вже були зганьблені в очах своїх одноплемінників і приречені на смерть власним народом. Наша поразка для них означала б загибель. Як з'ясувалося згодом, наші підозри не мали підстав. Провідники самі збилися зі шляху. І це виявилося щастям для нас. Якби ми не припустилися цієї помилки, то з військом генерала Клінча могла б повторитися трагедія, яка сталася із загоном майора Дейда, тільки в більших масштабах.
Якби ми знайшли брід, що був за дві милі нижче за течією, то одразу ж натрапили б на засідку, майстерно влаштовану молодим вождем. Він чудово знав тактику лісового бою. Чутка про те, що індіанці вирушили в далекий похід, була просто військовою хитрістю, прелюдією до ряду стратегічних маневрів, задуманих Оцеолою. У цей час індіанці засіли там, куди ми повинні були б прийти, якби провідники не збилися з дороги. Індіанці зайняли обидва боки броду. Воїни причаїлися у траві, як змії, і були готові кинутися на нас у ту мить, коли ми підійшли б до переправи. О, як пощастило війську генерала Клінча, що в нього виявилися такі недолугі провідники!
Генерал не знав цих обставин. Якби він отримав повідомлення про небезпечну близькість ворога, то, ймовірно, діяв би інакше. Тепер дав наказ зупинитися. Було вирішено переправитися через річку в цьому місці.
В очеретах знайшлося кілька старих човнів та індіанських човників. На них легко могли переправитися піхотинці, а кавалеристи мали переплисти річку на конях.
Збили плоти з колод, і почалася переправа. Цей маневр ми провели досить спритно, так що менше ніж за годину половина солдатів була вже на іншому березі. Серед них був і я, але не радів нашим успіхам. Мені було б важко брати участь у побитті беззахисних жінок і дітей. І я відчув справжнє полегшення, мало не радість, коли почув з глибини лісу бойовий клич семінолів: "Іо хо єхі!". Слідом за тим загриміли рушничні залпи, кулі засвистіли в повітрі, ламаючи гілки на ближніх деревах. Ми побачили, що нас оточують численні війська індіанців.
Частина загону, що встигла переправитися, сховалася між великими деревами на березі річки, і тому перший залп індіанців не завдав нам особливої шкоди. Однак деякі солдати впали, а над іншими нависла серйозна небезпека.
Наші війська дали залп, індіанці знову відповіли нам. Зав'язалася стрілянина.
Якийсь час жодна зі сторін не зазнавала серйозних втрат. Однак було ясно, що індіанці, які сховалися в переліску, зайняли вигіднішу позицію і оточують нас. Ми не могли зрушити з місця, поки не переправляться наші солдати. Тільки тоді ми могли перейти в штикову атаку, щоб змусити противника прийняти відкритий бій.
Отже, переправа тривала під захистом нашого вогню. Та невдовзі становище погіршилося. Навпроти нашої позиції в річку врізалася вузька мілина, утворюючи невеликий півострів. Він лежав нижче берегової мілини, крім того місця, де утворився маленький острівець. Цей острівець густо поріс вічнозеленими деревами – пальмами, дубами і магноліями. З нашого боку було б вельми розсудливо захопити його під час переправи, але генерал не помітив таку можливість. Індіанці відразу це збагнули, і, перш ніж ми схаменулися, вони вже перемахнули через перешийок і зайняли острівець. Наслідки цього вправного маневру ми побачили одразу ж. Індіанці почали обстрілювати човни, що переправлялися через річку. Човни зносило течією вниз, навпроти лісистого острівця. Із зеленої тіні дерев безперервно струменів синюватий димок, а свинцеві кулі робили свою руйнівну справу. Люди падали з плотів чи важко перевалювалися через борти човнів у воду, поранені і мертві. А частий вогонь наших мушкетів, спрямований на острівець, ніяк не міг вибити зухвалого ворога, що причаївся в густому листі.