Строкатим було і обмундирування загону. Офіцери майже повністю обмундирувалися, а солдати були вбрані абияк: червоні, сині та зелені вовняні куртки; грубі шерстяні светри; сірі та коричневі; червоні фланелеві сорочки; коричневі, білі, жовті полотняні піджаки, у декого навіть піджаки блакитного кольору. Мисливські куртки з оленячої шкіри, такі самі мокасини і гетри, високі і низькі чоботи з кінської або алігаторової шкіри – всі види взуття, яке носять у Штатах. Головні убори були також розмаїті і фантастичні. Не було хіба високих твердих шоломів і кепі, зате багато кашкетів і капелюхів з вовни та повсті, а також капелюхів, виготовлених із соломи і пальмового листя, з широкими крисами, обдертих і насунутих на лоба. Дехто мав формені кашкети із синього сукна. Тільки вони і надавали військового вигляду їхнім власникам. Однак усіх добровольців цього загону об'єднувала неприборкана жага сутички з противником, бажання помірятися силами з ненависними дикунами, які влаштовували такі безчинства у всій країні. "Коли ж нарешті нас поведуть у бій?" – цим питанням весь час обмінювалися добровольці. Старий Гікмен виявився вельми діяльним. Вік і досвід допомогли йому отримати звання сержанта – його одностайно присудили на виборах. Я кілька разів розмовляв із ним. Мисливець за алігаторами, він завжди був моїм хорошим другом і другом усієї нашої родини. Цього дня він ще раз довів свою відданість, коли завів зі мною розмову, якої я аж ніяк від нього не очікував.
– Нехай індіанці знімуть із мене скальп, лейтенанте, – палко промовив він, – але я навіть і думати не можу про те, що цей осел одружується з вашою сестрою.
– Хто одружується? – здивовано запитав я, гадаючи, що старий має на увазі Галахера.
– Та той, що постійно вештається біля вас. Ця тварюка, клятий тхір – Аренс Рінгольд!
– То он ви про кого! Хіба про це говорять?
– Та по всіх околицях тільки про це й теревенять, дідько б мене ухопив! Джордже Рендольфе, хіба можна йому це дозволити? Ваша сестра – мила дівчина, найвродливіша в наших краях, і віддати її за такого мерзотника, як він! Та я й чути про це не хочу. Подумаєш, він має купу доларів! Запам'ятайте мої слова, Джордже: він зробить її нещасною, занапастить її життя. Це точно, хай йому чорт!
– Я дуже вдячний вам за пораду, Гікмене, от тільки гадаю, що ви марно хвилюєтеся. Нічого з цього не вийде.
– То чому ж усі навколо тільки про це й торочать? Якби я не був давнім другом вашого батька, то не дозволив би собі таку вільність. Але я був його другом, а тепер я ваш друг і тому вирішив поговорити з вами. Ми всі кричимо тут про індіанців і називаємо їх злодіями. Та у всій Флориді, серед усіх індіанських племен не знайти таких злодіїв і шахраїв, як Рінгольди! І батько такий був, і син, і вся їхня клята порода. Старий пішов з цього світу, а куди потрапив, невідомо. Напевно, диявол тримає його в лапах, і гадаю, довго триматиме за всі ті капості, яких він завдав людям на цьому світі. Йому там перепаде і за те, як він поводився з бідними метисами, що мешкають по той бік річки.
– Ви маєте на увазі сім'ю Пауелів?
– Так, то була найбільша несправедливість на світі. Я ніколи й не чув таке в своєму житті. Клянуся дияволом!
– То ви знаєте, що там сталося?
– Звичайно, я знаю кожен їхній підлий крок. Це була найогидніша справа, учинена білою людиною, яка до того ж називає себе джентльменом. Сатаною присягаюсь, так воно і є!
На моє прохання Гікмен докладно розповів усі подробиці пограбування нещасної родини. Я дізнався, що Пауели покинули свою плантацію аж ніяк не добровільно. Для нещасної вдови переселення в чужі місця було найважчим випробуванням у її житті. Річ не лише в тому, що ця садиба вважалася кращою у всій окрузі, з нею були пов'язані всі світлі спогади про щасливе життя, про добро чоловіка… І тільки невблаганний закон в особі шерифа з кийком міг змусити її покинути рідні місця. Гікмену довелося бути свідком цієї сцени. Він описав її простими, але проникливими словами. Розповів мені, як неохоче і з яким сумом уся родина розлучалася зі своєю рідною домівкою. Він чув обурені закиди сина, бачив сльози і благання матері й дочки, чув, як нещасна вдова пропонувала все, що в неї залишилося, – свої особисті речі, навіть коштовності – подарунки її покійного чоловіка, тільки б негідники дозволили їй залишитися під священним покровом будинку, де вона прожила стільки щасливих років.
Та марно вона благала. Безжальні переслідувачі не знали співчуття, і вдову вигнали з її будинку. Про все це старий мисливець говорив схвильовано. Хоча зовнішність його була непривабливою, а мова простою, та він мав чуйне серце і терпіти не міг несправедливості. Він неприязно ставився до всіх, хто брав участь у цій злочинній справі, і від усієї душі ненавидів Рінгольдів. Його розповідь про біди, що спіткали родину Оцеоли, мене дуже обурила і збудила колишнє тепле почуття до молодого Пауела.
Розділ LIХ
Терміновий гонець
Ми з Гікменом від'їхали трохи вбік, аби спокійно порозмовляти. Очевидно, старий мисливець дуже хотів виговоритися. Я очікував, що він повідомить мені нові цікаві подробиці. Я був певен, що він відданий нашій родині, а сам я вже мало не зважився довіритися йому і розповісти про свої негаразди. Гікмен був простою людиною, але мав за плечима чималий життєвий досвід, тож кращого порадника годі шукати. Та й мисливець не завжди жив серед алігаторів. Він багато чого зазнав. Я сміливо міг розраховувати на його відданість і цілком довіритися його досвіду та мудрості. Переконаний в цьому, я охоче поділився б із ним таємницею, яка важким каменем лежала у мене на серці, або принаймні відкрив би йому хоча б частину цієї таємниці, якби не думав, що він уже дещо знає про це.
Я був упевнений, що Гікмену відомо про воскресіння з мертвих Жовтого Джека. Він і раніше натякав мені, що сумнівається в загибелі мулата. Але я думав не про мулата, а про задуми Аренса Рінгольда. Можливо, Гікмен щось знає і про них? Я зауважив, що, коли мова зайшла про мулата і відразу ж прозвучали імена Спенса та Вільямса, старий мисливець якось виразно подивився на мене, ніби хотів повідомити щось про цих негідників. Я вже збирався відкрити Гікмену свою таємницю, як раптом почув кінський тупіт. Придивившись пильніше, побачив вершника, який мчав берегом річки з такою швидкістю, ніби брав участь в перегонах. Кінь був білий, а вершник чорний; я відразу здогадався, що це Джек. Я вийшов з за дерев, щоб він побачив мене і не помчав до церкви, яка стояла трохи віддалік. Коли Джек наблизився, я гукнув його; він почув і, різко повернувши коня, попрямував до нас. Очевидно, Джек приїхав з якимось дорученням, але в присутності Гікмена він соромився говорити і шепнув мені те, що я і очікував почути: "Приїхав Аренс Рінгольд! І цей клятий чорномазий тут як тут, маса Джордже!" – саме ці слова мені прошепотів на вухо Джек. Вислухавши цю звістку, я постарався не виказувати свого обурення. Мені зовсім не хотілося, щоб Гікмен дізнався або навіть міг запідозрити, ніби в нас у будинку сталося щось надзвичайне. Відпустивши негра додому, я повернувся з мисливцем до загону добровольців, потім постарався непомітно відстати від Гікмена і загубитися в натовпі. Тоді я відв'язав коня і, не сказавши нікому жодного слова, навіть Галахеру, скочив у сідло і швидко виїхав.