Розділ LVI
Таємничі зміни
Минуло кілька днів, і я помітив раптову зміну в поведінці Галахера. Це стосувалося не мене і матері, а Вірджинії. Я вперше звернув на це увагу через день після відвертої розмови з нею; її ставлення до нього теж змінилося. Крижана ввічливість між ними немов розтанула, відродивши колишню дружбу. Вони знову разом розважалися, співали, сміялися, читали книжки і базікали про дрібниці, як і раніше. "Йому легко стерти це з пам'яті, – думав я, – звісно, він не може відчувати те саме, що і я, бо я брат. Яке йому діло до того, з ким вона таємно зустрічається? Яке йому діло до того, що Вірджинія нехтує нормами загальноприйнятої поведінки? Йому приємно бути в її товаристві. Варто було Вірджинії лишень ласкаво звернутися до нього, як він миттю відкинув підозри, а тому забув, пробачив або знайшов якесь пояснення її поведінці".
Мені навіть здавалося, що він став прохолодніше до мене ставитися, тоді як із нею повністю поновив дружбу. Спершу мене здивувала ця нова фаза відносин у нашому сімейному колі, а згодом я почувався геть збитим із пантелику. Надто вже я був гордий і ображений, аби вимагати у Галахера пояснень, а сам він не вважав за потрібне поспілкуватися зі мною. Я мусив мовчки спостерігати за всім, що відбувалося. Помітив, що матір також здивувала ця зміна. Я її розумів. Вона боялася, аби вояк, який не мав нічого, крім своєї офіцерської платні, не полонив серце Вірджинії. А раптом вона захоче вийти за нього заміж?! Звісно, мати мріяла про іншого чоловіка для неї. Вона не могла спокійно змиритися з тим, що її дочка обра ла собі таку долю, і ревнивим оком позирала на стосунки молодих людей. Я би щиро зрадів, якби її підозри виявилися небезпідставними, і почувався б щасливим, якби сестра обрала мого друга. Я був би радий, якби мій друг назвав мене братом, і не заперечував би проти їхнього шлюбу, хоча Галахер і бідний, як церковна миша. Та мені навіть на думку не спадало, що між ними могло бути щось більше за стару дружбу. Кохання проявляється геть інакше. Якщо йдеться про капітана Галахера, то я міг запевнити матір, що їй нема чого непокоїтися. Однак інші могли б подумати, що вони і справді закохані. Галахер майже не розлучався з сестрою: вони разом проводили по півдня і засиджувалися до пізньої ночі, разом їздили в ліс і надовго кудись зникали з дому. Я помітив, що товариша дедалі більше напружувало моє товариство. Найдивніше, що його вже навіть не цікавило полювання. Він став нехтувати службою, і якби "лейтенант" не докладав титанічних зусиль, то навряд чи наш загін чогось навчився.
Час спливав, і я завважив, що Галахер спохмурнів. Коли сестри не було, він ставав задумливим. Усе тепер було не так. Він справді скидався на закоханого. Він здригався, коли чув її голос. Він жадібно ловив кожне її слово, і його очі блищали захопленням, коли вона входила в кімнату. Раз чи два я помітив, що він дивився на неї таким поглядом, у якому світилася не лише дружба. Звісно, врода Вірджинії справді могла розтопити крижане серце солдата. Та Галахер не був донжуаном. Про його перемоги над жінками не ходили байки; навпаки, в їх товаристві він почувався ніяково. Сестра була єдиною жінкою, з якою він спокійно і невимушено поводився. Зрештою, він міг закохатися у Вірджинію!
Мене це дуже тішило, та чи міг я обіцяти йому взаємність сестри? На жаль, це було не в моїх силах. Мені дуже хотілося знати, чи кохає вона його. Однак це неможливо, якщо вона мріяла про…
Утім, іноді Вірджинія поводилася з Галахером так, що людина, незнайома з її дикими витівками, могла б і справді подумати, ніби вона закохана в нього. Навіть я, спостерігаючи за нею, здивувався й геть заплутався. Або вона справді вважала його більше ніж другом, або просто вдавала. Якщо вона знала, що він її кохає, то чинила дуже жорстоко. Я часто думав про це і ніяк не міг позбутися цих думок. Вони були вельми неприємні.
Я був збентежений і приголомшений тим, що відбувалося навколо мене, зовсім заплутався у своїх сумнівах… Та раптом у нашому сімейному житті сталася подія, яка таємничістю затьмарила геть усе. Власне, то була навіть не подія, а новий розділ в історії нашої родини. До мене дійшли дивні чутки, і якщо вони були правдиві, то я мав відкинути всі свої припущення. Я дізнався, що моя сестра закохалася в Аренса Рінгольда, або принаймні прихильно ставиться до його залицянь!
Розділ LVII
Хто відкрив мені таємницю
Усе це я довідався від свого вірного Чорного Джека. У чиїхось інших словах я міг би засумніватися, але йому вірив. Чорний Джек був дуже проникливий, і всі його слова завжди ґрунтувалися на реальних фактах. Він міг усе пояснити. Ось як це сталося. Одного разу я сидів сам на березі водойми і читав книгу. Раптом мене гукнув Джек:
– Маса Джордже!
– Що ти хочеш? – запитав я, не відриваючись од книги.
– Маса Джордже, я весь ранок намагаюся застати вас самого. Хочу поговорити з вами, маса Джордже!
Я зауважив, із якою урочистістю Джек промовив ці слова, одразу ж згорнув книгу і подивився на нього – вираз його обличчя був таким самим урочистим, як його мова.
– Поговорити зі мною, Джеку?
– Так, маса Джордже, якщо ви не зайняті.
– Я не зайнятий, Джеку. Говори, я слухаю.
"Бідолаха, – подумав я, – і в нього є проблеми.
Мабуть, він хоче поскаржитися на Віолу. Зле дівчисько змушує його мучитися ревнощами. Та чим я йому зараджу? Не можу ж я примусити її покохати його. Ні! Привести коня на водопій може одна людина, але і сорок чоловік не зможуть змусити його пити! Навіжена дівчина робитиме так, як їй заманеться, і жодні вмовляння тут не допоможуть…"
– То в чому ж річ, Джеку?
– Ви ж знаєте, маса Джордже, що я не люблю втручатися в сімейні справи, але, бачте, тут уже все геть погано…
– Тобто?
– Та наша панночка… молода леді…
"Як це ввічливо з боку Джека – називати Віолу "панночкою"!" – подумав я.
– А що, тобі здається – вона обманює тебе?
– Не лише мене, маса Джордже.
– Ох і зле дівчисько! Але, Джеку, можливо, тобі все це лишень здається? Хіба в тебе є докази її невірності? Хіба за нею хтось упадає?
– Так, особливо зараз, і більше, ніж раніше.
– І це білий?