Мене довго тут не було, багато що змінилося за моєї відсутності. Хто знає… можливо, Віолі набрид її чорний шанувальник і вона звернула увагу на молодого вождя. Напевне, вона часто бачила його тут. Адже після мого від'їзду на північ минуло кілька років, перш ніж у сім'ї Пауелів відібрали плантацію. І тут я пригадав один випадок із часів нашого першого знайомства з Пауелом. Віола захопилася вродливим юнаком, і Чорний Джек дуже розсердився. Сестра почала сварити Віолу за те, що вона мучить свого вірного шанувальника. Віола була красунею і, як більшість вродливиць, кокеткою. Такі припущення вже здавалися мені цілком правдоподібними… Ця думка мене втішала, але бідолашний Джек!.. Ще одна обставина підкріплювала мою здогадку. Останнім часом я помітив, що мій слуга дуже змінився: він не здавався мені таким веселим, як раніше, був задумливий, серйозний і якийсь неуважний. Та минуло трохи часу, і в мене з'явилося ще одне припущення. Хоча на Білій Лисичці нікому не дозволялося їздити, але хтось із слуг міг потай порушити цю заборону і, взявши поні з галявини, піти на побачення з індіанцем. Усе могло бути. На нашій плантації могли бути невдоволені раби, які підтримували зв'язок із ворожими індіанцями. Побачення відбулося приблизно за милю від будинку. Їхати завжди приємніше, ніж іти пішки, а взяти поні з пасовища можна цілком спокійно, не боячись, що тебе помітять. Дай то Боже, щоб це було так… Ледве встиг я подумки помолитися, як побачив предмет, що вмить розвіяв усі мої припущення. Гострий біль знову проштрикнув моє серце. Біля дороги ріс кущ білої акації. На одному з його шипів розвівався клаптик стрічки. Це була стрічка з тонкого шовку, яким обшивають жіночу сукню. Очевидно, вона зачепилася за шип і відірвалася. Для мене це був сумний знак: усі мої фантастичні надії миттю стерлися, щойно я побачив цю стрічку. Жоден негр, навіть Віола, не міг залишити після себе такого сліду. Я здригнувся і швидко проїхав повз. Марно я сподівався, що мій супутник не помітить стрічки. Вона надто притягувала погляд. Обернувшись, я побачив, що він простягнув руку, схопив стрічку і з цікавістю став її розглядати. Боячись, що він під'їде до мене і почне ставити питання, я пришпорив коня і поскакав галопом, крикнувши Галахеру, щоб він не відставав від мене. Через десять хвилин ми в'їхали в алею, яка вела до будинку Мати і сестра вийшли на веранду зустрічати нас і радісно вітали наш приїзд. Але я майже не слухав їх. Я так і вп'явся очима в Вірджинію, роздивляючись її вбрання. Вона була в амазонці і ще не встигла зняти свого капелюха з пір'ям. Моя сестра ніколи ще не здавалася мені такою вродливою, як зараз. Золоті локони обрамляли її розпашіле від вітру обличчя. Та мене не тішила її краса. Вірджинія здавалася мені грішним ангелом…
Я перевів погляд на Галахера і зрозумів, що він усе збагнув. Більше того! На його обличчі я прочитав душевне страждання, майже таке ж гостре, як моє. Мій вірний друг раніше помітив моє горе. Тепер він знав причину, і в його погляді я прочитав глибоке співчуття.
Розділ LII
Холодна ввічливість
Коли я це говорив, то пильно придивився до неї, однак вона жодним рухом м'яза не виказала свого хвилювання.
– Джордже, які ще істоти? – спокійно говорила вона, однак чутно було, що вона мене передражнює.
– Індіанці, червоношкірі! – різко відповів я.
– Дурниці, братику. У нас по сусідству немає індіанців, принаймні таких, яких нам варто боятися…
Це вона додала вже трохи непевно.
– Хіба я не писала тобі про це? Ти приїхав з таких місць, де за кожним кущем причаївся індіанець. Але ж, Джордже, ти подолав такий довгий шлях! І якщо ти не привіз індіанців з собою, то тут їх не знайдеш. Тому, джентльмени, можете обоє спати спокійно, не боячись почути бойовий клич "іо хо єхі".
– Ви впевнені в цьому, міс Рендольф? – запитав Галахер. Цього разу його питання прозвучало без ірландського акценту. – Бо я з вашим братом вважаємо – і на це є причини, – що деякі індіанці, які видають бойовий клич, вже недалеко від Свон.
– Міс Рендольф? – засміялася сестра. – Де це ви навчилися так шанобливо звертатися до дівчат, містере Галахер? Це дуже довге звертання – відразу вид но, що ви привезли його здалеку. Раніше я була для вас "Вірджинією" або навіть просто "Джині", за що я могла навіть на вас розсердитися, "містере" Галахер. І розсердилася б, якби ви не перестали мене так називати. Що ж сталося? Адже з вами, "містере" Галахер, ми не бачилися тільки три місяці, а з Джорджем усього два. І ось ви обидва знову тут. Один промовляє фрази урочисто, наче Солон , а другий висловлюється так розважливо, наче Сократ . Мабуть, після наступного від'їзду і Джордж називатиме мене "міс Рендольф". Може, у вас так прийнято у форту? Що ж, хлопці, – додала вона, різко вдаривши хлистом по перилах веранди, – давайте начистоту! Прошу пояснити причини цього дивного "перетворення". А інакше, присягаюсь, не дам вам і крихти їжі!
Гадаю, варто кілька слів сказати про стосунки між Вірджинією і Галахером. Він давно знав матір і сестру – вони зустрічалися під час подорожі на північ. Вірджинія і мій товариш так заприятелювали, що навіть стали називати одне одного на ім'я. Ось тому сестра вважає, що "міс Рендольф" звучить занадто офіційно. Однак я здогадувався, чому Галахер так звернувся до неї. Якийсь час, на початку їхнього знайомства, мені здавалося, що Галахер закоханий у Вірджинію, але потім я відкинув цю думку. Вони не поводилися, як закохані. Їхні стосунки були надто дружніми, аби можна було в них запідозрити кохання. Зазвичай вони теревенили про різні дрібниці, сміялися, читали веселі книжки, давали один одному смішні прізвиська, придумували різні витівки; вони рідко бували серйозні, коли зустрічалися. Усе це так не збігалося з моїм уявленням про те, як поводяться закохані, – бо сам я поводився б інакше, – що я відмовився від своїх підозр і став дивитися на них не як на закоханих, а як на звичайних друзів. Ще одна обставина зміцнювала мене в цьому переконанні. Я помітив, що моя сестра за відсутності Галахера втрачала ту легковажну веселість, якою вона вирізнялася в дитинстві. Та варто було йому з'явитися, як з нею відбувалася раптова зміна, і вона миттєво налаштовувалася знову на безтурботний лад. Я собі так думав: "Закохані так не поводяться. Якщо сестра і закохана, то не в Галахера. Ні, не він обранець її серця! А гра, яку вони ведуть, – просто дружні стосунки. У їх прихильності немає й іскри справжнього кохання".