Оцеола, вождь Семінолів

Страница 47 из 100

Томас Майн Рид

Стрибун, Хмара, Коа Гаджо, Абрам, Арпіукі і Карлик Пошала – всі були приголомшені. Оцеола, якому вони сліпо довіряли, сміливий призвідник і натхненник опору, непримиренний ворог усіх тих, хто стояв за переселення, істинний патріот, у якого всі так вірили, на якого всі покладали надії, – тепер збирався піти від них, покинути їх в останню, вирішальну мить, коли його зрада стане фатальною для їхньої спільної справи!

– Він продався за гроші! – почулися голоси. – Його патріотизм – удаваний. Його боротьба, його опір – обман!.. Його підкупив агент, він діяв за його вказівкою!.. Негідник!.. Ця зрада ще чорніша за зраду Оматли!

Так бурмотіли вожді, метаючи на Оцеолу люті погляди. Я і сам не знав, що подумати про відступництво Оцеоли. Він оголосив своє рішення підписати договір – що ще тут додаси?

Молодий вождь, мабуть, був готовий підтвердити справою своє слово і тільки чекав знаку агента, для якого заява Оцеоли була, вочевидь, такою ж несподіваною, як і для решти присутніх. Якби хтось пильно поглянув на нього в цю мить, то одразу ж зрозумів, що він до того не причетний. Як і решта, агент був явно приголомшений заявою Оцеоли, можливо, навіть більше. Він так розгубився, що не відразу зміг оговтатися і відповісти. Нарешті пробурмотів:

– Чудово, Оцеоло! Підійди сюди і підпиши.

Тепер Томпсон змінив свій тон – він говорив єлейно і вкрадливо. Він уже намалював собі райдужну картину: Оцеола підпише угоду й тим самим дасть згоду на переселення. Справа, яку йому, Томпсону, доручив уряд, буде блискуче виконана, і це зміцнить його становище в дипломатичних колах. "Старий Гікорі" буде задоволений! А що далі? Далі буде не скромне призначення у Флориду, до жалюгідного племені індіанців, а дипломатична місія в якусь цивілізовану державу. Можливо, його призначать послом в Іспанію…

Ох, генерале Вайлі Томпсон, твої надхмарні замки миттю розвіялися, як дим! Вони рухнули так само раптово, як виникли, – мов хисткі карткові будиночки.

Оцеола підійшов до столу і нахилився над документом, наче для того, щоб краще розібрати слова. Він пробіг очима підписи, ніби шукаючи чиєсь ім'я.

Нарешті знайшов його і прочитав: "Чарльз Оматла!". Потім він випростався і, пильно глянувши на агента, іронічно запитав, чи все ще агент бажає, щоб він, Оцеола, підписав договір.

– Ти дав обіцянку, Оцеоло!

– Тоді я дотримаю обіцянки!

При цих словах він витягнув свій великий іспанський ніж і, високо піднявши його над головою, увіткнув у пергамент з такою силою, що лезо глибоко встромилося в дерево столу.

– Ось мій підпис! – вигукнув він, витягуючи ніж. – Ти бачиш, Оматло, я простромив твоє ім'я. Стережися, зраднику! Відмовся від своїх слів, або це лезо так само проткне і твоє серце!

– То он що він задумав! – заволав агент, зриваючись із місця. Від люті його лихоманило. – Ну гаразд! Я був готовий до подібного нахабства, до подібної наруги над законом. Генерале Клінч, я звертаюся до вас і ваших солдатів! Негайно схопіть його і заарештуйте!

Я почув ці слова у неймовірному галасі, що здійнявся навколо. Клінч кинув кілька слів офіцерові, що стояв поряд. Я бачив, як півдюжини солдатів кинулися до Оцеоли і оточили його.

Оцеола здався не відразу. Він перекинув на землю кілька солдатів у синіх мундирах і повибивав рушниці з їхніх рук. Але десяток дужих хлопців вчепився в Оцеолу мертвою хваткою. Тільки тоді молодий вождь припинив відчайдушний опір. І, поступившись силі, він стояв суворий і нерухомий, мов статуя, відлита з бронзи.

Ця розв'язка була несподівана і для білих, і для індіанців – нічим не виправданий акт насильства. Це був не суд, де суддя мав право заарештувати винного за неповагу до влади. Це була рада, і навіть образлива поведінка окремої особи не могла бути покарана без згоди обох сторін. Генерал Томпсон перевищив свої повноваження, він деспотично і незаконно скористався своєю владою.

Важко описати сцену, яка розігралася далі. Лунали оглушливі крики солдатів і жінок, плач і вереск дітей, бойовий клич індіанських воїнів – усе злилося в суцільний гул. Ніхто не намагався звільнити Оцеолу – це було неможливо за такої кількості солдатів і стількох зрадників. Але вожді патріоти, поспішно віддаляючись, видали свій дикий клич: "Іо хо єхі!" – призивний бойовий клич семінолів, який віщував відплату і помсту. Солдати поволокли Оцеолу у форт.

– Тиран! – вигукнув він, кинувши зневажливий погляд на агента. – Ти віроломно здобув перемогу. Але це ще не кінець! Ти можеш кинути Оцеолу до в'язниці, ти можеш навіть повісити його, але не сподівайся, що його дух помре! Ні, він буде жити і волатиме про помсту! Його голос звучить уже зараз! Ти чуєш ці звуки? Чи знаєш ти бойовий клич Червоних Палиць? Добре запам'ятай його! Не востаннє він звучить у твоїх вухах! Слухай його, тиране! Це твій похоронний дзвін!

Такі були погрози молодого вождя, поки його вели у форт. Коли я йшов за натовпом, хтось торкнувся мого плеча. Це була Гадж Єва.

– Сьогодні ввечері біля ві ва , – шепнула вона. – На воді будуть тіні… кілька тіней. Можливо…

Натовп розділив нас. Коли я пробився крізь нього, божевільна королева вже зникла.

Розділ XL

Задирака Галахер

Бранця помістили в казематі без вікон. Доступ до нього отримати було легко, особливо офіцерові. Я збирався відвідати його, але з певних міркувань вирішив не робити цього вдень. Мені хотілося побачитися з ним, але, по можливості, таємно, і я вирішив дочекатися ночі.

У мене були й інші причини: я прагнув закінчити свою справу з Аренсом Рінгольдом. Я не міг збагнути, як мені діяти. Суперечливі почуття боролися в мені, мішалися в якомусь хаосі: ненависть до змовників, обурення несправедливістю агента до Оцеоли, кохання до Маюмі – сповнене ніжності й довіри і водночас сумнівів та ревнощів. Як я міг тверезо мислити, перебуваючи в такому збентеженні?

Одне почуття переважало над усіма іншими – гнів на того негідника, який збирався відняти у мене життя саме тоді, коли в моїх грудях розгорілося палке кохання. Така безсердечність, така безпричинна смертельна ненависть до мене з боку Рінгольда розпалили в мені гостру спрагу помсти, і я зважився покарати його за всяку ціну.