– Намети вождів видно з форту?
– Ні. Вони приховані за деревами.
– Ви зможете повідомити про Голато міко?
– Так, але тільки на цьому ж місці. У форту помітять нашого посланця. Ми можемо повернутися сюди самі і зустріти одного з вас.
– Правильно, так буде краще, – відповів агент, задоволений перебігом подій.
Минуло кілька хвилин. Обидва генерали продовжували пошепки радитися. Вожді стояли осторонь, нерухомі і мовчазні, мов статуї. Нарешті генерал Клінч звернувся до мене:
– Лейтенанте! Ви почекаєте вождів тут. З відповіддю з'явитеся до мене в штаб.
Після обміну поклонами двоє американських генералів попрямували у форт, а індіанські вожді зникли в протилежному напрямку.
Я зостався сам.
Розділ XXXII
Тіні на воді
Я залишився наодинці зі своїми думками. Думки ці мали гіркий присмак, і на те було кілька причин. Мої рожеві плани вмить луснули, мов бульки на воді; серце жадало світлих і тихих радощів дружби, але мене роздирали сумніви, мучили невизначеність і невідомість.
Мою душу гнітили й інші почуття. Роль, яку я зобов'язаний був грати, здавалася мені огидною. Я зробився знаряддям підступності й зла, мені довелося починати свою військову кар'єру з участі у брудній змові, що ґрунтувалася на підкупі і зраді. І хоча діяв я не по своїй волі, все одно відчував ганебність своїх обов'язків і виконував їх із непереборною огидою.
Навіть принадність тихої ночі не заспокоювала мене. Мені здавалося, що до мого настрою більше пасувала би буря. Проте це була дивовижна ніч! Земля і повітря застигли в безмовному спокої. Часом по небу пропливали білі перисті хмарки, але вони були такі прозорі, що запинали місячний диск лише легким срібним серпанком, і він розливав на ліс своє яскраве світло, не втрачаючи жодного сяйливого променя. Блискуча пишнота місячного світла, відбиваючись від глянсуватого листя лаврів, осявала весь ліс, у ньому ніби виблискували мільйони дзеркал. Особливий ефект цій картині додавали світляки. Вони хмарами літали під тінню дерев і освітлювали темні склепіння лісу різнобарвними іскрами – червоними, синіми, золотими… Вони металися то вгору, то вниз, то прямо, то кружляючи, ніби в лабіринті якогось складного танцю.
Серед цієї блискучої пишноти лежало маленьке озеро, виблискувало, наче дзеркало в різьбленій прямокутній оправі.
Повітря повнилося найсолодшими пахощами. Ніч була свіжа, але не холодна. Багато квітів не закрилися, бо не всі вони були заручені з сонцем, деякі з них дарували свої аромати місяцеві. Навколо цвіли сасафрас і лаври, і їхні запахи змішувались із пахощами анісу й апельсина, сповнюючи повітря чудовим ароматом.
Всюди панувала тиша, але це була не безголоса тиша. Південні ліси вночі ніколи не німують. Деревні жаби і цикади починають свій пронизливий концерт одразу після заходу сонця, а славетний співак американських лісів – пересмішник – найкраще співає при місячному світлі. Один із них сидів на високому дереві над озером і неначе намагався розвіяти мій смуток усякими мелодіями.
Я чув і інші звуки: гул солдатських голосів із форту, що зливався з віддаленим шумом в індіанському таборі. Іноді хтось голосно порушував монотонну тишу лайкою, вигуком або сміхом. Не знаю, скільки часу прочекав я повернення індіанців – годину, дві чи більше. Я визначав час по руху місяця. Індіанці сказали, що Голато або залишить табір раніше, ніж зайде сяючий диск місяця, або зостанеться. Години за дві все з'ясується, і я буду вільний. Мені довелося день пробути на ногах, і я смертельно втомився. Серед уламків скелі біля самого озера я знайшов зручний камінь і всівся на нього.
Я перевів погляд на озеро. Половина його лежала в тіні, на іншу падали срібні місячні промені і, пронизуючи прозору воду, освітлювали її так, що видно було білі мушлі і світлу гальку на дні. Уздовж лінії, де зустрічалися світло і темрява, вимальовувалися силуети благородних пальм. Пальми, що відбивалися у воді, росли на горбистому гребені, який простягався вздовж західного берега озера і затуляв місячне світло.
Якийсь час я сидів, дивлячись на цю красу, і очі мої машинально стежили за величезними віялоподібними верхівками пальм. Раптом я здригнувся, помітивши на поверхні води чиєсь відображення. Цей образ, або радше тінь, раптово з'явився серед стовбурів пальм. Це була вочевидь людська фігура, хоча і збільшена в розмірах… але, поза сумнівом, людська, проте не чоловіча.
Маленька, непокрита голова, витончені плечі, м'які, округлі вигини стану і довгий широкий одяг, що складками спадав на землю, – переді мною стояла жінка. Коли я вперше помітив її, вона йшла між рядами пальм. Незабаром вона зупинилася і кілька секунд стояла нерухомо. Тоді я й помітив, що це жінка. Моїм першим бажанням було повернутися і поглянути на неї. Я був на західному березі озера, і пагорби простягалися позаду мене, тож не міг бачити ні їх вершин, ні пальм. Навіть піднявшись із місця, я все одно нічого не міг помітити, бо величезний дуб, під яким я сидів, усе мені затуляв. Я швидко зробив кілька кроків убік і побачив верхівки пагорбів і пальми. Проте жінка сховалася. Я пильно оглядав пагорби, але там нікого не було. Я бачив лише віялоподібні крони пальм. Потім знову повернувся на своє місце і став дивитися на воду. Пальми так само відбивалися у ній, але відображення жінки зникло.
У цьому не було нічого дивного. Я вирішив, що мені не привиділося. Просто хтось був на пагорбі і зійшов униз, під тінь дерев. Це пояснення мене задовольнило.
Та мовчазний привид усе ж пробудив у мені цікавість, і замість сидіти і розмірковувати, я підвівся, роззираючись навкруги і напружено прислухаючись.
Хто ця жінка? Звичайно, індіанка. Біла жінка не могла опинитися в такому місці в такий час. Та й одягнена вона, як індіанка. Що ж вона робила тут сама, в цьому місці?
На це питання нелегко відповісти. Втім, тут не було нічого дивного. Діти лісів час рахують по іншому, не так, як ми. Ніч, як і день, вони можуть проводити у справах і розвагах. Індіанка могла вночі йти з певною метою. Можливо, їй просто здумалось покупатися… А можливо, це закохана дівчина, яка під покровом усамітненого гаю призначила побачення своєму коханому…