Усі індіанці були озброєні довгими мисливськими рушницями; у кожного на ремені, перекинутому через плече, висіли ріг із порохом і патронташ. Лук і стріли мали тільки юнаки, які прийшли сюди з дорослими.
За індіанським військом поодаль виднілися намети, – там вони розбили свій табір. Прапори, що майоріли над ними, позначали різні племена, яким належали ці намети. Жінки в довгих сукнях снували в таборі, а їхні темношкірі малюки вовтузились у траві.
Я побачив індіанців, коли вони вже зібралися перед огорожею форту. Одні стояли невеликими гуртами і розмовляли, інші переходили від гурту до гурту і, мабуть, радилися. Мені впала в око гордовита постава цих людей. Я милувався їхніми вільними і сміливими рухами, геть не схожими на скуту ходу вимуштруваних солдатів. Порівняння було на користь індіанців. Коли я дивився на солдатів, що стояли плечем до плеча, нога до ноги, ніби застигнувши в строю, а потім переводив погляд на прикрашених пір'ям індіанських воїнів, що гордо ступали по своїй рідній землі, то не міг відкинути думки, що нам вдасться здобути перемогу лишень завдяки чисельній перевазі.
Мене б узяли на глум, якби я здумав висловити подібні думки. Це не збігалося із хвалькуватими легендами про подвиги білих на кордоні. Досі індіанці завжди поступалися білим, та хіба вони поступалися тому, що білі перевершували їх силою і хоробрістю? Ні, нерівність полягала в чисельності і, головне, у зброї. У цьому й був секрет нашої зверхності. І справді, як можна захищатися стрілами, пущеними з лука, від смертоносних куль, що вилітають з рушниці? А тепер ця нерівність зникла, тепер індіанці мали вогнепальну зброю, і вони володіли нею не гірше за білих.
Семіноли розташувалися півколом перед фортом. Вожді сіли спереду на траву, за ними зайняли місця молодші вожді і найбільш прославлені воїни, а ще далі стояли представники племен. Навіть жінки і діти підійшли ближче. Вони стояли мовчки, але з інтересом стежили за рухами чоловіків.
Індіанці були дуже серйозні й мовчазні. Загалом це не властиво їм, адже семіноли люблять і пожартувати, і потеревенити. Навіть безтурботні негри навряд чи можуть зрівнятися з ними у веселості. Але тепер вони поводились інакше. Вожді, воїни і жінки, навіть хлопці, які покинули свої ігри, – всі виглядали дуже урочисто. І це зрозуміло: це було не звичайне зібрання, де обговорювалися повсякденні справи, а рада, на якій вирішувалася їхня доля, ішлося про те, що для них найдорожче в світі, – рада, яка могла навіки розлучити їх із рідною землею. Не дивно, що сьогодні вони не були такими життєрадісними, як зазвичай.
Однак не можна сказати, що всі мали похмурий вигляд. Деякі вожді дивилися на справу інакше й не заперечували проти переселення. Це були підкуплені й зіпсуті білими вожді, зрадники свого племені і свого народу. Їх виявилося чимало, і вони вже утворили певну силу. Декого з могутніх вождів вдалося вмовити, і вони готові були зрадити свій народ. Але семіноли підозрювали їх у зраді, тому представники протилежної партії виглядали такими стурбованими. Якби не було розколу серед вождів, партія патріотів легко б домоглася вирішення питання в інтересах народу. Однак тепер патріоти побоювалися відступництва зрадників.
Оркестр заграв марш, і війська парадним строєм пройшли через ворота. Я притьмом надів мундир і поспішив приєднатися до штабу генерала. За кілька хвилин ми вже стояли обличчям до обличчя з вождями індіанців. Війська вишикувалися. Попереду біля прапора стояв генерал, а поруч – урядовий агент. Далі юрмилися офіцери штабу, писарі, перекладачі, а також деякі крупні плантатори. Були тут і обидва Рінгольди. Їх люб'язно запросили взяти участь у раді.
Офіцери обмінялися рукостисканням із вождями, трубка миру обійшла всі ряди, і нарешті урочисто відкрили раду.
Розділ XXVII
Рада
Першим виступив із промовою урядовий агент. Вона була дуже довга, аби наводити її всю в подробицях. Агент закликав індіанців мирно підкоритися умовам Оклавахської угоди, поступитися білим своєю землею у Флориді, переселитися на Захід, в Арканзас, у місцевість, відведену їм на Вайт Рівер, – словом, погодитися на всі вимоги, які він пред'являв індіанцям за дорученням уряду. Він докладав усіх зусиль, переконуючи індіанців у тому, що переселення принесе їм тільки користь, розписував їхнє нове місце проживання, як справжній земний рай: у преріях повно дичини, там водяться лосі, антилопи і буйволи, там річки, багаті рибою, кришталево прозорі джерела, вічно безхмарне небо!
Якби семіноли повірили йому, то могли і справді уяви ти, що ті благословенні місця для полювання, які, за їхніми релігійними уявленнями, знаходяться на небі, насправді розташовані на землі.
Потім агент повідомив індіанцям про наслідки, до яких призведе їхня відмова: білі швидко заселять усі прикордонні зони, найгірші з них вдиратимуться у володіння індіанців. Почнуться сутички, і поллється кров. Червоношкірі відповідатимуть перед судом білих людей, де за законом клятва індіанця не має жодного значення, і тому їм доведеться терпіти всякі несправедливості.
Так Вайлі Томпсон, урядовий агент, розмірковував уголос на раді у форту Кінг у квітні 1835 року. Я дослівно процитую його слова, як зразок "чесної" і "прямої" політики білих стосовно індіанців:
– Припустимо неможливе, а саме, що вам буде дозволено залишитися тут ще на кілька років. У якому становищі ви опинитеся? Скоро землю розмежують, продадуть і заселять білими. Вже зараз там працюють землеміри. Незабаром ви змушені будете скоритися урядовим законам. Ваші закони буде скасовано, ваші вожді перестануть бути вождями. Нехороші білі люди пред'являтимуть до вас грошові позови і свої права на ваших негрів, і справа може дійти навіть до звинувачень у вбивстві. Вам доведеться постати перед судом білих людей. Судити також будуть за законами білих. Свідками проти вас знову ж таки виступатимуть білі, а індіанці не матимуть права виступати як свідки. За кілька років ви почнете бідувати і опинитеся в безвиході. Ви будете доведені до крайньої межі бідності. А коли голод змусить вас випрошувати скоринку хліба – можливо, у того, хто розорив вас, – вас обізвуть "індіанським псом" і виженуть геть. Ось чому ваш Великий Батько бажає вашого переселення на Захід. Він прагне врятувати вас від цих нещасть!