Отелло, венеціанський мавр

Страница 4 из 29

Уильям Шекспир

Дож
В чому річ?

Брабанціо
Моя дочка! О дочко, дочко!

Сенатори
Вмерла?

Брабанціо
Для мене — так! Збезчещено її!
Украдено і збавлено якимсь
Пекельним зіллям і страшним чаклунством!
Бо неможливо помилитись так
Безглуздо і безумно, мавши досі
І світлий зір, і свіжий, ясний розум,-
Без того, щоб не вживано було
Якогось тут чаклунства.

Дож
Хто б не був він,
Цей чоловік, що зважився в такий
Ганебний і огидний спосіб — взяти
У вас дочку, а в неї взяти розум,-
Самі ви розгорніть криваву книгу
Законів наших і знайдіть у ній
Яку захочете найтяжчу кару.
Хай буде він мій рідний син — проте
Ухвали я ніколи не зміню.

Брабанціо
За ласку цю прийміть від мене, пане,
Уклін найнижчий. Ось він — лютий злодій!
Це мавр, якому ви в державній справі,
Здається, наказали тут з'явитись.

Дож і сенатори
Нам прикро чуть таку ганебну звістку!

Дож
(до Отелло)
Що можете відповісти на це?

Брабанціо
Нічого, тільки те, що все це правда.

Отелло
Високі, найшановніші синьйори,
Ласкаві повелителі мої!
Що я забрав дочку в цього ось пана —
То щира правда; також правда й те,
Що з нею я допіру одружився;
Але оце й уся моя провина.
Я грубий на язик — така вже вдача.
До витончених мирних балочок
Не маю хисту, бо руками цими
З семи дитячих літ і до сьогодні,
Крім місяців якихось дев'яти,
Трудився завжди лиш на полі бою.
З усього, що трапляється на світі,
Я вмію говорити про походи,
Про брязкіт зброї та звитяги ратні;
І через те, говорячи про себе,
Навряд чи зможу я прикрасить справу,
Ну, що ж! Я, з ласки вашої, проте
Вам розповім відверто й без прикрас
Весь хід мого кохання; розкажу,
Якими чарами, яким закляттям,
Яким магічним впливом і яким
Чудесним зіллям я (адже у цьому
Обвинувачують мене, здається)
Приворожив дочку його до себе.

Брабанціо
Щоб тиха дівчина така й покірна,
Яка соромилась поривів власних,-
І щоб вона, наперекір природі,
Країні рідній, юності і честі,
Та закохалась в те, на що вона
І подивитися боялась досі!
Ні, тільки той, хто збитий з пантелику
Або навіки втратив ясний розум,-
Той може припустити, що забутись,
На зло всім вічним правилам природи,
Так неймовірно може досконалість...
Ні, пояснить це можна тільки тим,
Що діяв тут якийсь пекельний підступ.
А через те я стверджую, що він
Впливав на неї трунком чарівним
І збуджував їй кров заклятим зіллям.

Дож
Так стверджувати — це іще не доказ.
Обвинувачення своє довести
Повинні ви чимсь певним і ясним.
Це поки що лиш здогади самі
І безпідставні висновки, синьйоре.

1-й сенатор
Скажіть же нам, Отелло,
Чи правда, що шляхом протизаконним,
Насильним ви посміли прихилити
До себе почуття дівочі, в серце
Отруту вливши їй? Чи ви її
Перемогли солодкими словами,
Що сполучають завжди серце з серцем?

Отелло
Прошу вас, до "Стрільця" пошліть негайно
І запросіть сюди мою дружину.
Нехай вона при батькові про мене
Розкаже все; якщо слова її
Мою вину потвердять — о, тоді
Не тільки те довір'я й сан, що ви
Мені дали,— й життя моє візьміть.

Дож
Хай Дездемону приведуть сюди!

Отелло
Вам, мій хорунжий, місце те відоме,
Тож проведіть їх.

Виходять Яго й кілька слуг.

Поки прийде він,
Так щиро, як я небу відкриваю
Моєї крові помилки гріховні,
Я розкажу високим зборам правду,
Як я прекрасної тієї панни
Здобув кохання, а вона — моє.

Дож
Розповідайте нам усе, Отелло.

Отелло
Любив мене отець її і часто
До себе кликав, про життя питав
За роком рік; про битви і облоги,
Що я їх пережив. Я починав
З дитинства й далі аж до наших днів.
Я говорив про всі мої пригоди,
Про злигодні на морі й на землі,
Як був не раз на волосок від смерті,
Як полонив мене жорстокий ворог
І в рабство запродав та як опісля
Я вирвався на волю; потім я
Розказував про всі мої мандрівки,-
Що бачити доводилось мені
В краях печер великих і пустель
Безмежних, неродючих, серед скель,
Що досягають маківками неба;
Казав про канібалів-людожерів,
Про тих людей, що голови у них
Ростуть попід плечима. Слухать це
Любила завжди мила Дездемона;
Щоразу, як її домашні справи,
Було, від нас раптово відкликали,
Вона мерщій закінчувала їх,
І знов приходила, й жадібним вухом
Моє ловила кожне слово. Я
Помітив це й годину вибрав слушну,
І вирвати із серця їй прохання
Вдалось мені: розповісти просила
Вона докладно все, що чула досі
Лише уривками. Тож я й почав —
І часто бачив, що в її очах
Бриніли сльози, як казав я їй
Про злигодні, що змолоду зазнав.
Я закінчив — мені у нагороду
Вона послала цілий світ зітхань,
Заприсяглась, що дивно це, предивно
І гірко, невимовно гірко це,
Що краще вже вона б того й не чула;
Та шкодувала, що сама вона
Не народилась чоловіком; потім
Мені подякувала й натякнула,
Мовляв, коли б я друга мав такого,
Який її полюбить,— хай би він
Їй розповів про себе так, як я,-
І зовсім він скорив би серце їй.
По цих словах освідчився я сам.
Вона мене так щиро покохала
За те, що стільки звідав небезпек,
А я її — за співчуття до мене.
Ось чари ті, що я до них вдавався.
Та ось і пані йде, спитайте в неї.

Входять Дездемона, Яго та слуги.

Дож
Такі оповідання і мою,
Брабанціо, зачарували б доньку;
Що зроблено, того не переробиш,-
Найкраще вам з цим ділом примиритись-
Така моя порада.

Брабанціо
Я прошу —
Послухайте іще її признання:
Якщо при всіх зізнається вона
В співучасті хоча б наполовину,-
Хай смерть впаде на голову мені,
Коли йому закину ще хоч слово!
Наблизьтеся, синьйоро благородна.
Кому у цім поважнім товаристві
Ви перш за все покірні?